Шум і лють - Вільям Фолкнер

мене просто млості взяли мов яке дівчисько але навіть це більше вже не важило для мене і сидів я отак притулившись до дерева а сонячні зайчики ковзають по обличчю неначе жовте листя тріпоче на гілці сиджу отак наслухаю воду й не думаю ні про що на світі й навіть коли вчув шпарке тупотіння коня то не розплющив очей чую тільки як шелеснув пісок збитий раптово зупиненими копитами та ще як хтось біжить та як зашастали по моєму обличчю її тверді пальці

дурнику ти дурний ти поранений чи що

я розплющив очі a її пальці бігають по моєму обличчю

я й не знала куди за тобою мчати аж поки вчула постріли не знала куди ти не думала що ви з ним десь завіялись я ж не знала що він так

обома руками обхопила мені обличчя й стукає моєю потилицею об дерево

перестань ну перестань

схопив її за руки

облиш кажу тобі

я знала він не зачепить тебе я знала

знову намагається луснути мене головою об дерево

а я ж сказала йому щоб і не озивався більше до мене я ж йому

сіпає хоче вирвати свої руки з моїх

пусти руки

перестань я дужчий за тебе негайно перестань

пусти мене я ж маю наздогнати його й попросити в нього проба пусти Квентіне будь ласкав пусти пусти

й раптом перестала її руки розпружилися м’які зробилися

ну й дарма я й потім зможу йому він мені хоч коли повірить я зможу йому

Кедді

вона не прив’язала Принца як набридне йому стовбичити то й поскаче додому

будь-коли він мені повірить

ти любиш його Кедді

чи я його лю

подивилася на мене а тоді очі їй спорожніли зробилися мов у статуй пусті невидющі безжурні

приклади свою руку мені до горла

взяла мою руку й приклала долонею до горла

а зараз скажи його ім’я

Дальтон Еймс

і я відчув як гучно штовхнула її кров мою долоню а тоді забурхала все частіш

ану ще повтори

а обличчям вона все до дерев де навкіс пробивається сонце і де пташка

іще повтори

Дальтон Еймс

її кров невгавно б’ється та й б’ється об мою долоню

Тече й тече, довго тече, а обличчя моє холодне і мов змертвіло, й око, і врізаний палець знову щемить. Чую, як Шрів помпує воду з колонки, ось повернувся з тазиком, і в ньому колихається бульбашка сутінків, жовтава з країв, мов здута кулька, а потім там виникло й моє віддзеркалення. Намагаюся розгледіти в тазику своє обличчя.

— Перестало текти? — запитав Шрів. — Дай-но мені ту ганчірку.

Хоче забрати з моїх рук.

— Та не треба, — кажу я. — Я й сам можу. Так, уже ніби й не тече. — Я знову занурив шмату, розбивши бульбашку. Вода забарвилася. — Жаль, немає чистої хустинки.

— Сирої б яловичини прикласти — воно й помогло б, — сказав Шрів. — Бо світитимеш завтра фіолетовим ліхтарем з-під ока. Подаруночком того сучого сина.

— А я йому хіба не засвітив?

Я викрутив хустинку, намагаюся стерти кров з камізельки.

— Ні, так не відчистиш, — каже Шрів. — Доведеться віддати в чистку. Ну ж бо, ще прикладай до ока, чом так не робиш?

— Та хоч трохи відчищу, — кажу я. Але ні, майже не відчистилось. — І комірець забруднився?

— Вже й не скажу, — мовив Шрів. — До ока приклади й тримай. Дай я!

— Обережно! — кажу я. — Я вже сам. То я йому що, зовсім нічого?

— Можливо, ти й зачепив його, але я не завважив. Чи тієї миті не туди подивився, чи там кліпнув оком. Але він розбоксував тебе за всіма правилами. Мов грушу тренувальну. І чого ти поліз до нього зі своїми кулачками? Ох, дурило ти, недотепа. Ну, як самопочуття?

— Та чудово, — кажу я. — От тільки чим би мені відчистити цю камізель?

— Ой, забудь ти про ті свої кляті лахи. Око як, болить?

— Почуваюся чудово, — сказав я.

Усе довкола якесь фіолетове й застигле, тільки небо міниться-блідне: із зеленавого в золоте над гребенем даху, а дим із димника розсултанився у безвітряну тишу. Знову хтось біля колонки. Чоловік із відром, дивиться на нас через те плече, що помпує. У дверях будинку пройшла жінка, але не визирнула. Ще чую: десь корова мукає.

— Кидай брудне діло, — закликає Шрів. — Дай своїм лахам спокій, краще приклади шмату до ока. Завтра я рано-вранці відішлю твій костюм у чистку.

— Та вже й кинув. Шкода тільки, що хоч своєю кров’ю я не скропив його бодай трішки.

— Сучий він син! — сказав Шрів.

Із будинку вийшов Споуд — либонь, розмовляв із тією жінкою; йде до нас через подвір’я. Дивиться на мене глузливо-холодним поглядом.

— Ну, друзяко, — заговорив він, усе ще спо(уд)глядаючи мене. — Забавоньки ж у тебе! Їй-бо, не доведуть вони тебе до добра. Викрадання малолітніх, бійки. І як ти розважаєшся на канікулах? Червоного півня під чужі оселі підпускаєш?

— Та все в мене гаразд, — запевняю. — А що там каже місіс Бленд?

— Пильгучить Джеральда за те, що крівцю тобі пустив. А як побачить тебе, то й тобі сількою рану посипле — за те, що дозволив йому тебе побити. Вона й не проти бійок, а от кров її шокує. Здається мені, ти трохи впав у її очах, припустившись отакого нетримання крові. То як самопочуття?

— Авжеж, — сказав Шрів. — Якщо вже ти не вродився Блендом, то тобі лишаються тільки дві шляхетні речі: або блуд скоїти з представницею Блендів, або, впившись, побитися з Блендом чоловічої статі.

— Свята правда, — підтакнув Споуд. — Але я не знав, що Квентін був п’яний.

— Та не був він п’яний! — Шрів Споуду. — Невже треба тільки впитися, аби тобі закортіло заїхати в пику тому сучому синові?

— Ну, мені тепер, після Квентінової невдачі, треба буде добряче надудлитись, аби полізти з ним битись. І де це Бленд боксу навчився?

— Та він що день Божий займається у Майка, в місті, — сказав я.

— Справді? — мовив Споуд. — І ти, знаючи це, поліз до нього битись?

— Мабуть, забув? — кажу я. — Хоча якось начебто й пам’ятав.

— Намочи ще, — порадив Шрів. — Мо’, ще свіжої принести?

— Та й ця ще годиться, — запевнив я. Знову намочив хустинку, приклав до ока. — Жаль, нічим відчистити камізель. — А Споуд усе дивиться на мене.

— Ти розтлумач мені, — запитав він, — за що ж ти його вдарив? Що він такого —