Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

– А що стосується епічної поеми, яку ваша ясновельможність звеліли мені розглянути, – то, змірявши її довжину, ширину, висоту і глибину і звіривши дані у себе вдома з точною шкалою Боссю[151] – я знайшов, мілорде, що вона на всіх напрямках перевищує норму. – Дивний знавець!

– А зайшли ви подивитися на велику картину, коли поверталися додому? – Жалюгідна мазанина, мілорде! І жодну групу не написано за принципом піраміди! – а яка ціна! – Адже в ній немає і ознак колориту Тиціана – виразності Рубенса – грації Рафаеля – чистоти Доменікіно – корреджистості Корреджо – знань Пуссена – пластичності Ґвідо – смаку Карраччі – або сміливого малюнка Анджело. – Змилосердьтеся, Бога ради! – З усіх жаргонів, якими жаргонять у цьому жаргонящому світі, – жаргон ханжів хоч і можна вважати найгіршим – найнищівнішим, однак, є жаргон критиків!

– Я готовий пройти п’ятдесят миль пішки (тому що не маю придатного верхового коня), щоб поцілувати руку людини, благородне серце якої охоче передає віжки своєї уяви до рук улюбленого письменника – і яка насолоджується читанням, не знаючи чому і не запитуючи чому.

Великий Аполлоне! якщо ти схильний дарувати – даруй мені – більшого я не прошу – лише трішечки природного гумору з іскоркою власного твого вогню в нім – і пішли Меркурія з його лінійками та циркулями, якщо у нього знайдеться час, передати мої вітання – не важливо кому.

Так от, я беруся довести кожному, окрім знавців, що всі лайки та прокляття, якими ми розтинали повітря протягом останніх двохсот п’ятдесяти років як самобутні, – за винятком великого пальця апостола Павла – Божого м’яса і Божої риби – лайок монархічних і притому, зважаючи на тих, хто до них удавався, зовсім непоганих: адже при королівських лайках не важливо, риба вони чи м’ясо; – за цим винятком, я стверджую, між ними немає жодної лайки або, принаймні, прокляття, які не було б тисячу разів скопійовано та перекопійовано з Ернульфа; проте, подібно до інших копій, які всі вони за силою та виразністю страшенно далекі від оригіналу! – «Прокляни тебе Боже» – вважається непоганим прокляттям – і само по собі цілком прийнятне. – Але зіставте його з Ернульфовим – «Нехай прокляне тебе всемогутній Бог Отець – нехай прокляне тебе Бог Син – Нехай прокляне тебе Бог Дух Святий», – і ви побачите всю його нікчемність. – В Ернульфових прокляттях є щось східне, до чого нам ні за що не дотягнутися; крім того, Ернульф куди винахідливіший – він був щедріше обдарований якостями богохульника – і мав таке ґрунтовне знання людського тіла з його перетинками, нервами, зв’язками, суглобами і зчленуваннями – що, коли він проклинав, – од нього не вислизав жоден орган. – Щоправда, в манері його є деяка жорсткість – у нього, як у Мікеланджело, бракує витонченості – та зате скільки gusto![152]

Батько мій, який, загалом кажучи, на все дивився зовсім інакше, ніж інші люди, ні за що не хотів допустити, щоб документ цей був оригіналом. – Він розглядав скоріше Ернульфову анафему як певний кодекс проклять, у якому, за його припущенням, після занепаду проклинального мистецтва під м’якшим управлінням одного з пап, Ернульф, за наказом його наступника, з великою вченістю і старанністю зібрав разом усі закони прокляття: – з цих самих міркувань Юстиніан, в епоху занепаду імперії, наказав своєму канцлерові Трибоніану зібрати всі римські або цивільні закони до одного кодексу, або дигести, – щоб, піддавшись іржі часу – і фатальної долі всього, що надано усній традиції, – вони не загинули назавжди для світу.

Із цієї причини батько часто стверджував, що немає такої лайки, від величної та приголомшливої божби Вільгельма Завойовника (блиском Божим) до найнижчої лайки сміттяра (лусни твої очі), якої не можна було б знайти в Ернульфа. – Словом, – додавав він, – хотів би я бачити людину, яка перелаяла б його.

Гіпотеза ця, подібно до більшості гіпотез мого батька, своєрідна, а також дотепна; – єдине моє заперечення проти неї те, що вона перевертає мою власну гіпотезу.

Розділ XІІІ

– Боже милостивий! – бідна пані моя ось-ось знепритомніє – і болі її вщухли – і краплі закінчились – і склянка з ліками розбилась – і доглядачка порізала собі руку – (– А я – великий палець! – закричав лікар Слоп) – і дитина там, де вона була, – вела далі Сузанна, – і повитуха впала навзнак на ребро підставки біля каміна і так ударила собі підкрижжя, що воно в неї чорне, як ваш капелюх. – Піду подивлюся, – сказав лікар Слоп. – Воно цього не варте, – заперечила Сузанна, – ви б краще подивилися на мою пані; – але повитусі дуже б хотілося спершу вам розповісти, як іде справа, чому вона і просить вас завітати зараз же нагору і поговорити з нею.

Природа людська в усіх професіях однакова.

Повитуху щойно було піднесено над лікарем Слопом. – Він цього не витримав. – Ні, – заперечив лікар Слоп, – пристойніше було б, якби ця повитуха спустилася до мене. – Люблю субординацію, – сказав дядько Тобі, – коли б не було її, не знаю, що трапилося б після взяття Лілля з гарнізоном Гента під час голодного заколоту в десятому році.[153] – Я теж, – підхопив лікар Слоп (пародіюючи зауваження дядька Тобі, що скочив на свого коника, хоча і його коник, не гірше за дядькового, закусив вудила), – не знаю, капітане Шенді, що сталося б із нашим гарнізоном нагорі посеред заколоту й гармидеру, що зчинилися, здається, там зараз, якби не субординація моїх пальців по відношенню до ****** – застосування яких, сер, при нещасті, яке спіткало мене, випадає так à propos,[154] що, коли б не було їх, поріз мого великого пальця, мабуть, відчувався б родиною Шенді доти, поки родина Шенді існує на світі.

Розділ XІV

Повернімося тепер до ****** – в попередньому розділі. Чудовий викрутас красномовства полягає (принаймні, полягав у той час, коли красномовство процвітало в Афінах і в Римі, і полягав би донині, якби оратори носили мантії) в тому, щоб не називати річ, якщо річ цю ви тримаєте при собі іn petto[155] і готові зненацька пред’явити її, коли знадобиться. Шрам, сокиру, меч, продірявлений нижній одяг, заіржавілий шолом, півтора фунти золи в урні або трикопійчаний горщик розсолу – але над усе по-царськи виряджене