Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Ти завжди жив тут, у Геді? Хіба від такого малого міста не починається клаустрофобія? — усміхається басист.

Його погляд мандрує губами Беньї то засоромлено, то жадібно. Беньї випускає дим з кутика губ по щоці.

— Я живу в Бйорнстаді. Гед великий порівняно з ним. А ти що тут робиш?

Басист знизує плечима, намагається говорити байдуже, але в словах однаково пробивається біль.

— У цьому гурті співає моя двоюрідна сестра, їхній басист поїхав кудись на навчання, і вони запитали, чи не хочу я переїхати сюди, пограти з ними кілька місяців. Музиканти з них лажові, за виступ нам дають ящик пива, але я мав… у мене були тяжкі стосунки. Треба було поїхати геть.

— Ну, віддаленішого місця ти би навряд дістався, — мовить Беньї.

Басист слухає шум дерев, відчуває, як легко опускаються на руки сніжинки. У темряві ледь чути його голос:

— Гарніше, ніж я думав. У вас.

Беньї курить, заплющивши очі. Якби ж він викурив більше. Або напився. Тоді, може, він би наважився. Але зараз лише каже:

— Зовсім не так, як у твоїх краях.

Басист вдихає дим, який випустив Беньї. Киває, не підводячи погляду.

— Ми граємо наступної неділі. Якщо захочеш прийти… Це було б… я був би радий мати тут когось знайомого.

На стрункому тілі басиста злегка колишеться чорний одяг. Його рухи м’які й легкі, настільки вільні від напруження, що він здається невагомим. У лісі, повному хижаків, стоїть на снігу, ніби якийсь незнаний птах. Його подих холоднішає, коли досягає щоки Беньї. Беньї гасить недопалок пальцями і відступає на пару кроків.

— Треба йти, поки сестра не побачила, що я тут.

— Великий суворий хокейний забіяка — і боїшся сестри, — усміхається басист.

Беньї спокійно знизує плечима:

— Ти б теж її боявся. Подумай собі: хто навчив мене битися?

— Тоді побачимося в неділю? — гукає басист.

Беньї нічого не відповідає.

Майя стоїть на кухні і раптом помічає, що Ани нема. Вона іде її шукати. Хлопці бачать, як вона притуляється до стіни, щоб втримати рівновагу, коли всередині переливається алкоголь, — вона нагадує пінгвіна на крижині під час дрейфу. Лют нахиляється й шепоче Кевіну на вухо:

— Дочка спортивного директора, Кев, ти НІЗАЩО не переспиш із нею.

— Скільки ставиш? — посміхається Кевін.

— Сотню, — киває Лют.

Вони тиснуть один одному руки.

Потім Майя буде згадувати дивні деталі — як Кевін розлив на неї алкоголь і пляма нагадувала метелика. Ніхто не захоче про це слухати. Вони питатимуть про той вечір лише те, чи багато вона випила. Чи була п’яна. Чи тримала його за руку. Давала йому натяки. Чи добровільно пішла на верхній поверх.

— Заблукала? — усміхається Кевін, коли знаходить Майю на сходах.

Вона зробила три кола нижнім поверхом, шукаючи ванну. Тепер вона сміється і плескає в долоні. Про Ану Майя вже забула.

— Це якийсь ненормальний будинок. Ти що, у Гоґвортсі живеш? Скільки ж грошей у твоїх батьків?

— Хочеш подивитися верхній поверх? — питає Кевін.

Майя ніколи не перестане шкодувати, що пішла за ним сходами нагору.

Після восьмої чи дев’ятої спроби авто Каті неохоче заводиться.

— Переночуєш сьогодні в Адрі у притулку.

— Ні, відвези мене додому, — сонно просить Беньї.

Катя плескає його по щоці.

— Ну ні, малий, ти ж сам знаєш: ми з Адрі тебе любимо. Якщо прийдеш додому і мама ще раз почує, що від тебе тхне пивом і травою, то не стане в нас меншого братика.

Беньї рохкає, стягує з себе куртку, скручує її замість подушки і притуляється до вікна. Катя дражнячись штурхає його по руці під рукавом футболки, де в Беньї татуювання з ведмедем, і каже:

— Басист симпатичний. Думаю, ти знову скажеш, що він не на твій смак — як завжди про всіх говориш?

Беньї відповідає, не розплющуючи очей:

— Він не любить хокей.

Сестра сміється з його слів, але коли менший брат засинає, вона змахує сльози. Від його дитинства, ще з пісочниці і гойдалок, вона бачила, що на нього задивлялися дівчата. Вони мріють приручити його, бо відчувають, що це неможливо. Просто не розуміють, чому так.

Беньї виростав, і з кожним роком Катя бажала для нього іншого життя. В іншому місці, в інший час він, можливо, був би зовсім іншим хлопчиком. Лагіднішим, безпечнішим. Але не у Бйорнстаді. Тут він носить у собі надто багато прихованого, і тут у нього є хокей. Команда, хлопці, Кевін. Це для нього все, тому він мусить бути таким, яким вони хочуть його бачити. І це страшно.

Мати таємницю від тих, кого любиш.

Усі говорять про те, як це станеться. Медсестра у школі, бідолашний учитель на уроках статевого виховання, стривожені батьки, моралізаторські серіали, весь інтернет. Усі. І все життя ти точно знаєш, що має відбутися. І однаково ніхто не скаже тобі, що це станеться ось так.

Майя лежить на спині на ліжку Кевіна, вона вперше курить марихуану. Відчуття трохи інакші, ніж вона уявляла, тепло ніби має смак, дим потрапляє відразу вгору — в голову, а не в горло. Стіни заклеєні постерами з хокеїстами, на всіх полицях поскладані кубки, а в кутку стоїть старий платівковий програвач. Майя запам’ятає саме це, бо програвач не пасував до кімнати.

— Це давній, мого старого, мені подобається, як звучить, коли… оце потріскування, коли ставиш платівку… — каже Кевін, ніби перепрошуючи.

Він ставить платівку, вона не пам’ятає музики, лише потріскування. Через десять років, коли їй чутиметься таке потріскування з програвача у кутку бару чи в крамниці одягу на іншому краю світу, вона відразу повертатиметься у цю мить. Вона відчуває на собі тягар його тіла і сміється — це вона теж запам’ятає, — вони цілуються, і їй доведеться чути ці два запитання частіше, ніж будь-які інші за все своє життя: «Хто кого цілував?» і «Чи ти відповіла на поцілунок?». Він перший починає цілувати її. Так, вона теж його цілує. Але коли він стягує з неї штани, вона спиняє його. Він, здається, вирішує, що це гра, тому вона сильніше хапає його руку.

— Я не хочу, не сьогодні, я ще нікол… — шепоче вона.

— Та ні, хочеш, — наполягає він.

Її це розлютило.

— Ти глухий? Ні, кажу тобі!

Він сильніше стискає її зап’ястя, спочатку ледь відчутно, а потім міцно, аж до болю.

Катя повертає на