Уран - Микола Якович Зарудний

Полікарп стояв тоді з торбинкою в руці й винувато дивився на Марту:

— Ти не гнівайся, що залишаю вас... Зароблю грошей,— доторкнувся до сокири, обмотаної рушником,— і тоді вже ніколи, Марто, ми не будемо розлучатися... Хату нову поставимо... Дзеркало велике куплю тобі... Повернусь і вже при землі буду... Дочку бережи й себе... для мене... Знай, Марто, що мій світ на тобі клином зійшовся.

Марта обійшла навколо вітряка й наче відчула свої давні сліди.

«Степка + Платон = любов»,— прочитала Марта видряпане признання на крилі. Кого ж ти покохала, Степко? Платон... Платон. Це брат Галини... А може, хтось інший... І Степка інша... І чи люблять вони одне одного, чи це просто слова? Адже ніхто не знає, де починається любов і де її кінець. Хіба Марта думала тоді, коли витягала з бою пораненого Полікарпа, що стане цей постріляний автоматник її долею? Скільки вона врятувала за війну солдатів! Молодих і старих виносила з-під вогню, живих і мертвих. Приставали до неї в шпиталі, ті, що вже поверталися до життя, рядові й офіцери, фронтовики й тилові писарі, а сподобався Чугай. Був молодий, красивий. Лежав голий на операційному столі, наче вирізьблений з білого мармуру. Смерть уже стояла над ним і змінювала на свій кшталт його обличчя: загострила носа, висікла дві глибокі зморшки біля рота, пригасила очі — вмирай.

Але, мабуть, для Чугая було замало шести німецьких куль, що пронизали його тіло. Він вижив, а коли почав ходити, забрала його Марта в хату до старенької бабусі на околиці Калача одужувати. Виходила солдата й провела знову на фронт, уже несучи під серцем його дитину...

Зайшло сонце й розтанула довга тінь од вітряка. Марта спустилася стежкою до Русавки, обійшовши гурт молодиць, що прали на кладці. Жінки попідтикали спідниці й безсоромно світили тугими стегнами, злітали над головами прачі: лясь, лясь. Побачили Марту, випросталися.

— Хто ж це така?

— До кого ж це вона?

— Славна!

— Ич як задом вихитує!

— Вихитувала б і ти, якби мала чим...

Дописавши Степці листа, Полікарп дістав з мисника слоїк вишневого клею й ретельно змастив крильце конверта. Так він робив завжди, бо здавалося йому, що в дорозі конверт неодмінно розклеїться, і Степка не отримає листа. Тепер Чугай кине його в поштову скриньку й піде до клубу. Все одно, що там буде: кіно чи танці, аби на людях. Дістав чисту сорочку, одягнув празникового костюма: Степка не випускала його до клубу аби в чому: «Ти ж у мене, тату, красивий і молодий...»

Коли Чугай поголив бороду, то його й Степка не зразу впізнала. То ходив чорнобородий дід, вовкулака, а це стояв перед Степкою широкоплечий, могутній чоловік з різкими рисами обличчя, з кучерявим, переплетеним сивиною, чубом.

— Так ось який ти в мене, тату! — крикнула Степка — тебе ніколи таким не бачила.

Коли дочка вийшла, Полікарп підійшов до шафи й боязко заглянув у дзеркало: ти диви... Невже це я? Дідько б мене взяв! Я! П'ятдесят років за плечима, шість куль у грудях і хоч на призов бери!

Сосонка по-своєму реагувала на зовнішню переміну Чугая:

— Буде женитися.

— На кому?

— Явдоху Притику візьме.

— Та бре...

— Хрест святий!

— Що ви там торочите? До кінця віку сам житиме. Він тієї, першої, забути не може. Карточку в скрині тримає і по ночах дивиться.

— Карточку отієї хвойди?!

— Це він бороду поголив, бо фотографчик приїде в газету знімати. Мій Стратон щодня шкребеться, аж посиніє, а фотографчика нема.

— А я кажу, що це він кару з себе зняв... за ту пожежу... Ходив по світу, як проклятий, прощення чекаючи...

— Так, так, йому ще мати, покійна Степанида, перед смертю заповідала, щоб гріх свій туг перед людьми спокутував...

— За всіх перемучився. А душа ж у нього чиста...

— То любов клята довела.

— За ту шльондру постраждав... А за мене ж ніхто й курника не спалив.

— А за мене, коли ще дівкою була, Грицько два зуби вибив Яремі Федорчукові. Оце зустріну Ярему, побачу два залізних зуби й так мені весело стане, наче в мами побувала...

— Мать, таки жениться Полікарп.

Так, до речі, думала й Христина Савівна — дружина бухгалтера Горобця. І не тільки думала, а й проявила певну ініціативу. Якось, зустрівшись з Чугаєм на іменинах, шепнула, що має на прикметі дуже гарну молодицю із Сновидова.

— Писанка. Молода ще. Так, як і мені, років сорок п'ять — сорок шість.

Ви, звісно, пам'ятаєте, що шановній Христі Савівні сорок шість було й три, й п'ять років тому, але не треба бути такими прискіпливими.

— Не думаю я женитись,— відповів Чугай.

— Та хіба ж можна, щоб отакий чоловік пропадав? Ти ще ж, Полікарпе, можеш когось щасливим зробити.

— Пізно вже, Христино.

— Коляда ж на Маланці оженився й двох синочків яких має! Як два сонечка!

— Мені вже не світить...

...Рипнула хвіртка — хтось зайшов на подвір'я. Полікарп в одному черевику, бо другого тримав у руці, вийшов у сіни — і захиталася під ним земля, покосилися стіни, драбина, вінки цибулі й в'язки кукурудзи.

— Здрастуй, Полікарпе...

Він пропустив Марту в кімнату. Тут підлога не хиталася й стіни стояли рівно.

— Здрастуй...— Поклав черевик на стіл і підсунув табуретку.— Здрастуй.

Стояли одне проти одного, мов два боввани. Дивилися не кліпаючи. Годинник відцокував секунди, хвилини... Нарешті йому набридло, він зашипів і задзвонив: дзень-бам, дзень-бам... Дев'ять разів.

— Сідай, Марто,— ледь вимовив ім'я.

Вона обвела очима хату: все, як і було, наче вчора поїхала звідси... Піч... лава... Крюк у сволоку... на ньому висіла Степчина колиска... Крізь відчинені двері