У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Якийсь час я не бачився з Альбертиною, але не переставав одвідувати не дукиню Германську, яка вже не промовляла до моєї уяви, а інших ворожок та їхні домівки, невід’ємні від них так само, як перлова чи емалева скойка від молюска, який змайстрував її й заховався в ній, або зубчаста вежичка від мушлі. Я не зумів би класифікувати цих дам, оскільки труднощі проблеми полягали не лише в безцільності й неможливості її розв’язання — навіть поставити її було непросто. Перш ніж підступитися до дами, треба було підступитися до її чародійського палацу. Отож одна з них приймала влітку завжди після сніданку: їдучи до неї, доводилося піднімати буду дрожок — так пряжило сонце, і спогад про його пекуче проміння мимоволі поєднувався потім із загальним враженням. Я думав, що їду всього лише на Кур-ла-Рен, проте, ще не добравшись до збіговиська, з якого людина твереза, мабуть, покепкувала б, я, наче мандрівник по Італії, був ув осліпі, я зазнавав раювання, невіддільного вже в моїй пам’яті від палацу. Окрім того, через спеку в цю добу року і в цю пору, дама наглухо зачиняла віконниці у просторих прямо'кутних вітальнях бельетажу, де вона приймала. Я спершу ледве впізнавав господиню та її гостей, навіть дукиню Ґермантську, яка хрипким голосом запрошувала мене сісти біля неї в крісло бове, на якому було удано «Викрадення Европи». Відтак у мої очі впадали великі гобелени XVIII віку з зображеннями кораблів, чиї щогли були оздоблені штокрозами, і, сидячи під цими кораблями, мені марилося, ніби я не в замку на березі Сени, а в палаці Нептуна на березі океану, а дукиня Ґермантська перекидалася богинею вод. Перераховувати решту салонів я міг би без кінця-краю. Наведений приклад добре показує, що мої судження про світ спиралися на щиро поетичні враження, яких я ніколи не брав у рахубу підсумовуючи, отож-бо, коли я визначав переваги того чи іншого салону, рахунок виходив неправильний.
Звісно, я помилявся і з інших причин, але перед виїздом до Бальбека (куди, на моє нещастя, я вибрався вдруге і вже востаннє) я не маю часу для виведення образу світського товариства — його ви знайдете уже десь згодом. Скажу лише, що до першої фальшивої рації листа до Жільберти (моє легковажне життя-бут-тя, що дозволяє робити висновки про мою світськість) і повернення до Сваннів, яке цей лист немовби звістував, Одетта могла б додати ще й іншу, таку саму фальшиву. Різні лики, якими світ повертається до однієї й тієї самої людини, я уявляв собі досі, просто гадаючи, що світ не змінюється, що котрась дама, яка ні з ким не зналася, починає раптом учащати до всіх або що іншу даму, справжню душу товариства, всі нараз зацурали; ми схильні вбачати в таких злетах і падіннях чисто особисті випадки, на кшталт тих, коли внаслідок гри на біржі в тому самому колі той, поглянути, зруйнувався дощенту, а той несподівано забагатів. Одначе річ не тільки в цьому. Почасти світські події — явища нижчого рівня, ніж мистецькі напрямки, ніж політичні кризи, ніж захоплення то театром ідей, то імпресіоністичним малярством, то складною німецькою музикою, то простою російською музикою, то соціальними проблемами, ідеями справедливости, релігійною реакцією, нижчого рівня, ніж приплив патріотизму, — становлять собою їхнє далеке відбиття, заломлене, невиразне, каламутне, плинне. Отже, і салони годі зобразити в стані нерухомосте — нерухомість ще давала