Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Покла.діть вишиванку

На могилу мені.

Тут, у лікарні, не так допікала охорона, навіть конвой, що таки стеріг «больнічку», був якийсь більш людський, не кричав криком за пісню, за розмову до опівночі. На кого ж тут було кричати? На завтрашніх покійників?

Дивні дівчата ці українки — може, завтра винесуть ногами уперед і прикидають снігом до весни десь у ямі, а вони — про свої вишиванки, про свою Україну, про надію на повернення. От латишки, литовки — не такі. Вони теж мають свої пісні, а щоб співати тут, у неволі — і не проси. Посадили тут одну артистку — з Риги, в оперному театрі, кажуть, співала. Ані звуку не вичавили. «Працювати в неволі, — каже, — буду, а співати — не примусите!» Як відрубала.

А українки — вони і в неволі співають.

Ой, не вслухалися охоронці, зачаровані красою мелодії, в слова, ой, не вслухалися:

Співай, співай, поки голос ще є,

Співай, співай, поки серце ще б’є.

Усю себе не даруй чужині,

Не замерзай в хуртовині страшній.

Розлука й біль ятрять рани старі,

Нехай про долю розкажуть пісні,

Карають нас тут за справу святу,

За нашу віру й повстанську сім’ю.

Отак, в чому не зізнавалися у катуваннях на допитах, призналася Марічка Потикевич у пісні!

Молодість, добрий догляд та посилене харчування брали своє — дівчата міцніли та набиралися сил. Водночас смутніли — нескінченно тримати в лікарні їх не зможуть, скоро випишуть, і що тоді? Шахта висмокче життя і знову перетворить на ходячий скелет.

— Не журіться, дівчата, щось придумаємо! — вірила у краще пані Рузя.

«Краще» завітало в образі Вєрки-бригадирки, нової начальниці дівчат.

— Ну, кто тут... Полянска... — по складах прочитала на великій, обшитій полотном пачці. — Тебе посилка! Проверь!

Орися не зразу повірила, що бачить літери, виведені маминою рукою. Гладила обшарпане полотно — нелегкий шлях пройшла ця вісточка з волі — і немов витирала материнські сльози, пролиті над нею. Ящик уже відкрила і перелопатила чиясь безсоромна рука. Лист! Лист від мами!

Берка нетерпляче тупцювала над головою, розглядаючи те, що, звісно, вже бачила — жодна з посилок не обминала її загребущих рук, але забирати речі вона не наважувалася — за це карали.

Після 1948 року в режимі таборів побільшало суворості і... настало певне полегшення. Хтось нагорі скомандував розділити «соціально-близьких» радянській владі кримінальників і небезпечних «політичних», аби оті небезпечні не впливали своєю «буржуазно-націоналістичною ідеологією» на душі нормальних радянських людей, що зовсім трішки схибили у житті — когось убили чи обікрали. Утворилися окремі зони для «політичних». Бараки обнесли додатковим рядом «колючки», на вікна навісили ґрати, на ніч замикали до тієї пори відчинені двері. Але гайку не вдалося загвинтити й на повний оберт — і так різьба зривалася.

Та навіть з вікнами в клітинку «політичним» стало легше без «блатного» кодла — припинилися крадіжки, сутички.

Змінювалося дещо й на волі. Рідшими стали етапи — запаси «ворогів народу» виявилися не безмежними, уже всіх, кого можна, вивезли. Воркутинські шахти, Колимські золотодобувні та уранові родовища, Карагандинські копальні, Норильські поклади нікелю, Транссибірська залізниця та незліченні тайгові лісоповали потребували робочих рук. Рабська безкоштовна робоча сила, як виявилося, має певну цінність. І безглуздо просто вбивати, фізично нищити в’язнів, як практикувалося у криваві єжовські тридцяті та під час війни. Нехай працюють «на благо», хай потом і кров’ю змивають свою «ізмєну родінє»! Ця велетенська конструкція — ГУЛАГ — Главноє управлєніє лагєрєй — потребувала такого ж велетенського апарату. Всю цю масу рабів належало одягати і годувати, витрачаючи на це державні кошти. То чому б не дозволити хоч часткове утримання рабів за рахунок їхніх же родичів? Тому суворі обмеження на посилки з продуктами та одягом були зняті.

Звісно, всілякі внутрішні «винаходи» табірного начальства, як-от позбавлення права на посилки тим, хто не виконував норму, отруювали життя, але хоч якийсь зв’язок із домом, якась надія зажевріла. І тому навіть бригадирка видавалася добрим ангелом.

— Ну, скоро ти там?

Берка нетерпляче пристукувала валянками. Чекала. Нерідко з посилки їй перепадав подарунок — звісно, не за красиві очі, як хабар, з надією на допомогу.

— Ой, чьо-то ти долго рассматріваєшь! Мда, красів сві-терочєк! — Орися саме притулилася личком до густої теплої вовни, виплетеної маминою рукою — як же зігріє її це плетиво у найлютіший мороз! — Но тебе велик будет, небось по старой мерке вязали!

Орися не зразу второпала, на що натякає Верка. Допомогла пані Рузя, прошепотіла тихенько:

— Орисенько, віддай їй посилку, віддай, не шкодуй. Верка в цьому чесна — побачиш, не забуде. Може, цей светрик тобі життя врятує!

А вголос:

— Та куди тобі, Орисенько, цей светрик? Поки в лікарні — і так тепло... На зоні — блатні заберуть, все одно пропаде, не вбережеш. А Вера у нас модниця! Бач, як їй колір до лиця!

І Орися простягла светрика разом з ящиком новій бригадирці. Собі залишила тільки полотняну обшивку з літерами, написаними хімічним олівцем — «Полянській Орисі». Бодай хтось іще називає її, номер «Ш-901», на ім’я!

Берка розцвіла! Уявила, як хизуватиметься обновкою перед своїм «хахалем», як ласуватимуть вони смачним українським салом, чималий шмат якого займав половину ящика.

— А тебе... как тебя? По-ті-кевіч? Тебе завтра прінесу!

— Що? — не повірила Марічка.

— Тебе тоже єсть посилка. Хорошо вам, бандеровкам, такіе вєщі шлют! Боґато живьотє там, у себя, куркулі чьортови...

І гордо подалася геть, тулячи до серця обновку.

— «Боґато живьотє...» — перекривила вслід Марічка. — Не живемо, а жили, і добре, і багато жили, поки ваші солдати не принесли нам на своїх багнетах «свободу»!

— Марічко, а тобі