Вогненне око - Олесь Ульяненко

і говорить… чи знаю я такого-то…» – Родик знітився: «Ти знаєш, я не розуміюся на цих справах, але видається мені, хоч до Арктики доїдь, то навряд чи хто запитає про тих людей…» – Але він пригадав, що взяв у одного чоловіка, того, що стрижений, в окулярах, здається, ключа, – може, то і є нагода. Вперше за кілька тижнів попестивши її, він подався до схованки, зазирнути в брезентову торбу, – гроші й дорогоцінності на місці, мовби ніхто їх не торкався. «Ох ти, лампа Аладдіна», – подумав і всміхнувся. Нервово заходив по кімнаті; недбало, а більше чогось лякаючись, кинув, косуючи зором на оголені ноги: «Знаєш, давай таки виберемось на люди…» – зустрівся поглядом з її вишневими очима, побачив, як вони спалахнули зірками, провалюючись, тікаючи в ніч, заворушилися звірами, зачувши здобич. Йому потепліло, зробилося радісно. І вони провели весь вечір, довгу, натомлену втечею ніч за тихою розмовою, в передчутті маленького щастя, схлипуючи, як діти, оповідали нескінченні історії про людське щастя. Він, неспроможний відкинутися назад, бо так і не набув життєвого досвіду, а все прихоплював жадібно іскристу мрію; проте зберіг шляхетне ставлення до жінки, прищеплене матір'ю, і десь далеко-далеко в пам'яті його били дзвони на занедбаних, обшарпаних дзвіницях; інтуїція його десь підказувала, що це не може закінчитися добром. Єдиною втіхою серед острівців пекучого прозріння, віконцем у світ стали для Родика листи до незнайомки. І він ковтав дим, занурювався у списані каліграфічним почерком рядки, як у чарівний світ дитячої фантазії. Про що він міг розповісти гарній дівчині з вигаданим ім'ям, – дівчині, яка струменіла звіриною жагою до життя? Все лягало на листи. Родик і гадки не мав, та й не думав, чим це може скінчитися, – летів у широкий, безмежний простір. Пропала кудись дитяча злість, затамована на незнайомку. Спочатку силкувався поєднати дівчину і незнайомку в одне ціле. Але, окрім головного болю, мурашви безпорадних думок, нестерпної ядухи, – нічого з того не виходило. І вона не брала того близько до серця, траплялися дні, коли дівчина просто не звертала уваги. Мала здатність затирати минуле, чи воно вивітрювалося в неї з голови, не вихолонувши, перетопившись у думки. Чи вона робила вигляд, що того не існує? Іншому це надало б прозірливості, проте не Родикові. Вони завзято, кілька днів, ночей підряд планували, кому б нанести візит.

Він вигукував імена, сам дивуючись, звідки вони вилазять, мов ті почвари з прірви пам'яті; вона морщила лобика, затуляючи очі пухнастими віями, й недбало кидала слово. Вставала, розчепірювала пальці і перераховувала всі аргументи проти. І ось наступного дня, з легким запамороченням у голові, дбайливо, під жіночим оком одягнений, рубець до рубця, в чорний стильний костюм, довгополе пальто, при яскравій краватці, він мимоволі зачудувався собою в люстрі.

Місто відкрилося білими горбами; сніг прилипав до скла таксомотора, що ліниво тарабанив ожеледицею. Водій ремиґав жуйку. На розі, де очам відкрилася мокра пляма майдану перед Республіканським стадіоном, таксист натис на гальма. «Страйкують, тварюки. Перевішав би». – Сплюнув гумку. Родик нудно, поверх, глянув на сіру, одним шматком, масу людей з білими плакатами. Знову, наче навмисне, невидима міць, заповнивши кабіну важким духом, одвела кудись його погляд, рипнувши на шиї м'язами. Таксі забуксувало, харкаючи у снігу. Таксист сплюнув, на цей раз роздратований до злості. Припаркував авто до яскравих будиночків кав'ярень, що навпроти стадіону. Закурив. Людський вир заповнював завулки, перетинав шосе, притлумлено булькотів, знімаючи рвані простирадла пари на Червоноармійській. Чим більше спливало часу, тим більше таксист нервував, тримаючи на оці пасажира. Погляд його змучено шукав, на чому б зупинитися; розминаючи велетенські, мов у коваля, руки, він пробував завести розмову з Родиком: «Да, революціонерів у нас багато, а родіна одна – попробуй розділити…» – Родик одводив зір; йому нецікаво. Вони перекинулися кількома словами, заспокоїлися, неждано кожен сам для себе відкрив, що вони дивляться на жінок у кав'ярні, на їхні м'які котячі порухи, вуста, що тріпотять блідим усміхом… Вони шурхотіли сукнями, випинаючи стегна й сідниці, дрібочучи ніжками від столика до столика, серед яскравих вивісок і пишних східних декорацій проходили дикими кішками. Родик, дивлячись, відчув голод, звичайний фізичний голод. Голод дряпонув від шлунка до пахвини. Стримуючи нудоту, він прочинив двері, безпорадно розводячи руками, загубився всією істотою в жіночому царстві. Ніздрі вловили солодкий, нудотливий дух. Вирла натовпу отямили його на хвилину. Він покликав водія щось перекусити. Вони стояли майже пліч-о-пліч, наминаючи гарячі гот-доги, чвиркаючи соусом, дивилися бездумно, як топиться смалець у сріблястих тиглях, як ворушиться в розтопленій вогнем смолянистій масі акуратно посічене на дрібні шматочки м'ясо; тихенькі вигуки молодих офіціанток, що перекидалися поглядами з масними, роздобрілими добродіями, котрі зрідка сюди навідувалися, а тому плутали їхні імена, – переливалися разом, пробравшись тремом, з п'янкими бурштиновими напоями. І тихеньким лускотом, похитуючись, до нього підібралася порожнеча – невідомість уже не заворожувала його, поклавши тугу печать. Він, не озираючись, мов загнаний, віддався тому новому, що не вміщалося в його голові; нове розітнуло старе, вивільнивши далекі поклики пам'яті. Ці неозорі рівнини, підсвічені місяцем, простерті білими пісками безкрайньої втоми пошуку; далекі загиблі моря, звідки випаленим вічністю димом піднімалося майбутнє на каламуті хвиль його уяви. Але він не тямив назви, не знав, як дати раду тому, що ще має, – він обов'язково розповість дівчині про матіоловий вечір, а тоді – про високий, прогрітий смолою соснових дощок полудень, коли, наповнюючи спокій і тишу запахами небачених тварин, до їхнього містечка в'їхав мандрівний цирк. Як круторогі корови, оддуваючи боки, сходячи молочною парою, задирали до низького неба білясті лоби, скинувши вічно сумні очі, заліплені мушвою. Вони мукали так сумно, мов вибачаючись, слинячи терпужком язика руки дітворі, що висипала на дорогу. І він досі, принаймні зараз, пам'ятає той дотик, той запах. І про першу жінку, в яку закохався, – він угледів її в широке запітніле вікно містечкової лазні; він розгледів її серед десятка намилених жіночих тіл. Це коли відійшов од грудей перший звіриний біль, що поклав першу зморшку, луснув у білку ока червоним капіляром. То була вчителька співів. Солом'яну, трохи незібрану її зачіску, тонкий стан і повні, мов литі, ноги він міцно тримав у пам'яті – зараз навіть, пережовуючи гот-дог, заплутавшись у чужих іменах, він вловлював лишень запахи дитинства, ячання припеченої незрілістю юності відступало під невидимим крилом. У цьому нема нічого лячного. Він розповість їй про це. Навіть про велетенських слонів, – сині від ставкової багнюки, вони похитувалися в молочному полудні. Родик скидав