Древляни - Віктор Семенович Близнюк

був духовний пастир у великій слободі на Інгулі. Та в церкві батюшка не любив сидіти, брав коня й верхи їхав у віддалені хутори й села, а парафія його займала, сказати б так, мало не півгубернії. От він приїде в село, заверне в двір до дядька — скрізь у нього були добрі знайомі. Якщо господар будує сарайчик або копає колодязь, панотець скине свою рясу: «Ану, Тимоше, давай лопату!» — і за роботу. Здоров’я в батюшки дай боже, роги чортові скрутить, тож за годину виверне стільки землі, що дядько й за день не впорався б. Після трудів праведних, ясно, сама собою виростала на столі бутляга синього пшеничного перваку — панотець не відмовиться, а чого ж, поспішати нікуди, поки зберуться люди з усього кутка. А як зберуться під вишнею прихожани — чорні натруджені степовики й степовички, обвішані дітлахами, окине батюшка проникливим поглядом смутну громаду: «То як, браття мої нужденні, по-церковному вам праведне словО казати чи по-нашому, по-справжньому?» — «По-нашому, по-нашому, панотче!» — просять мужчини. «Коли так, послухайте, возлюблені чада (і — веселіше, чого похнюпились!), послухайте про царство грядуще, що ізбавить нас од нечестивих, і лукавих, і загребущих, бодай би їм, людожерам, добра не було і нині, і прісно, і вовіки-віків. Амінь». Після цього батюшка розгорне тоненьку зжовклу книжечку: «Ось що каже в писанії апостол правди земної. Вникніть!» — і далі читає: «Привид бродить по Європі — привид комунізму». Читає не кваплячись, із почуттям, з передихом. І це вам не темне плетиво словес, не якісь побрехеньки про житіє святих, про безтілесних архангелів чи херувимів, це вам суща правда, земна, мужицька — з потом, з кров’ю, з нестатками, з вічною сліпотою. «Ну й чеше отець! Прямо як з душі бере!» — задоволено крякають дядьки у прокурені рукава, і степовички слухають Сіроштана, поки й не поснуть дітлахи на плечах. Любила біднота праведне слово пастиря, тяглась до нього з своєю нуждою, турботами, печалями.

Коли ж підійшло до Інгулу німецьке військо, вдарив отець на сполох, скликав мужиків і роздав зброю, яку ховав у церковних підвалах. Так з’явилась у степу Сіроштанова армія. Це була незвичайна армія. Вдень вона косила й молотила, відбувала кінську повинність — під конвоєм німців вивозила хліб на станцію. А вночі, за тихим посвистом, збиралась вона табуном безшумних тіней у глухому байраці, шикувалась поескадронно, і степ гоготів під копитами, темним крилом віялась ряса за плечима отамана: «Рубай німчуру!.. Во ім’я отця і сина!» — і палали вагони на станції; мов кажани, розлітались у пітьму окупанти, і всю ніч скрипілі підводи з хлібом, з тим самим хлібом, що вдень вигрібали німці з бідняцьких підпіч.

Обростав силою Сіроштан. Було вже в нього кілька гармат, був піший загін і своя кіннота. Тоді-то й ухвалив — вивести партизанську армію з німецької зони. Приступом узяв Долинську, взяв П’ятихатки. Але тут і піймався в кільце. З півночі насідав Петлюра, з заходу — німці, з півдня — генерал Денікін. У цьому кільці, виявляється, гасав і батько Махно, замітаючи сліди. На одному перегоні й зустрілися вони, два отамани, — Махно й Сіроштан. І поклали між собою — разом, з боями пробиватися до Харкова. Нестор, п’яно цілуючи батюшку в довгобразе колюче лице, клявся, що такого друга в нього не було й не буде, поки й цвіте анархія, і: «Вип’ємо, отче, сатанівки, на вічне оружне братство!»

Сіроштан поважав таких, що мислять рішуче, по-своєму, відчайдушно п’ють і відчайдушно дивляться смерті у вічі. А смерть пікетами стояла за темними горбами, за полустанками, підкрадалась до них пішо й кінно, врятуватись можна було тільки нахабним проривом, і в цій ситуації кращого спільника за Махна Сіроштан не бачив.

Дві доби з боями вони проривалися з кільця. А за Павлоградом у грозову ніч, пронюхавши, що їх оточують красновські ескадрони, Махно тихо знявся, сів на тачанки і — ходу, тим самим — хотів чи не хотів — поставив друга й брата свого під шабельний удар. Бій був наглий, бій голих і сонних з озвірілим козаччям. Кістьми полягла Сіроштанова армія, лише півсотні бійців вирвалося з-під шабель, і їх привів Сіроштан у Харківський полк.

У новому полку, що тільки формувався, інгульських партизанів розподілили по ротах, а з батюшкою не знали, що робити. З одного боку — духовна особа, явно буржуазний елемент. З другого боку — геройський ватага, пів-України пройшов з боями. Думали-гадали та й призначили писарем у штаб. Але батюшка категорично заявив: «Тільки пушкарем! Люблю, братове, щоб дзвоном гриміло над землею… А діло пушкарське знаю, клепав німчуру — аж тріски летіли». На тому й зійшлись: писарем і пушкарем.

І в полку ходив батюшка у чорних широченних штанях, які бовтались, мов ряса. На грудях, замість хреста, носив крупнокаліберний наган у важкій дерев’яній кобурі, наган теліпався на паску і під час ходи приємно дринькав по грудях. Декого спершу бентежила густа попівська борода й довге, до пліч, смоляне волосся. Хотіли було постригти пушкаря: ти, мовляв, не махновець, а боєць червоного пролетарського полку. Зачувши це, вихопив отець наган: «Ну, підходьте, голярі, кулями платитиму!» Відступили: хай йому грець, патлатому! А скоро звикли і до його бороди, і до громового басу, і до крутої вдачі. Іншим і не уявляли собі отця Сіроштана. Був він балакучий, знав безліч попівських анекдотів, а як затягне «Реве та стогне», то таки реве і стогне луна в темних кручах степового висілка.

І от зараз, на розбурханому майдані, встає отець Сіроштан і рече:

— Синки! Дияволи мої возлюблені! Як бувший піп, а нині червоний писар пролетарського полку, я маю сотворити заручний обряд і благословити молодих на сокупне життя, це діло звичне… Тільки я чую глас юрби: «За патли махновців!» — і хочу напоумити вельми гарячі голови. Не будьмо, братове, самоїдами! Проти кого й проти чого ми воюємо, не жаліючи живота свого? Ми вбиваємо убивць, ми воюємо проти війни. А хто в гущі своїй ті, що побрели, яко стадо сліпе, за облудним Нестором? Це такі ж мозолі, як і ви, тільки спокушені примарою дикунського царства, де не буде ні батька, ні брата, ні порядку, ні закону — пий і гуляй,