Білі зуби - Зеді Сміт

й ножі, протирати келихи, стирати слід пальця на порцелянових тарілках, — заспокоювало його. Яким би поганим мусульманином не був Самад, ніхто не закине йому, що він неуважний офіціант. Він брав якусь нудну навичку і шліфував її до ідеалу. Бодай тут він міг напучувати інших: як приховати несвіжість цибулі у бгаї, як візуально збільшити кількість коржиків на таці, як пояснити австралійцю, що насправді він не хоче стільки перцю чилі, скільки його замовляє. По той бік дверей «Палацу» він був мастурбатором, поганим чоловіком, байдужим батьком, аморальним, наче англіканин. А тут, усередині, в цих жовто-зелених смугастих стінах, він був одноруким генієм.

— Шіво! Бракує квітки. Отут.

Минуло два тижні відтоді, як Самад уклав свій Пакт, звичайного робочого п’ятничного дня офіціанти готувалися до відкриття.

— Ти пропустив цю вазу, Шіво!

Шіва підійшов, щоб зазирнути в порожню тоненьку, як олівчик, аквамаринову вазу на столику дев’ятнадцять.

— А на столику п’ятнадцять у соусниці плаває шматок лайма в манговому чатні.

— Невже? — сухо сказав Шіва. Бідний Шіва; йому майже тридцять; не такий уже й красень; усе ще тут. Йому ніколи не складалося так, як він планував. Він пішов з ресторану, як непевно пам’ятав Самад, на короткий час у 1979-му, спробував заснувати страхову фірму, але «ніхто не хотів мати справу з хвальками-пакі», і йому довелося повернутися — трохи менш агресивним, трохи більш зневіреним, наче загнана коняка.

— Так, Шіво, чесно і по правді.

— І це тебе дістає — так?

— Я б не казав «дістає», ні… швидше це мене хвилює.

— Бо щось тобі крутить у дупі останнім часом — усі це бачать.

— Усі?

— Усі ми. Хлопці. Вчора це була крупка солі в серветці. Позавчора Ганді на стіні висів нерівно. Минулого тижня ти взагалі наче сказився, — Шіва кивнув у бік Ардашіра. — Наче скажений. Ти не посміхаєшся. Ти не їси. Ти до всіх чіпляєшся. А якщо головний офіціант не в собі, то всім паскудно. Це як капітан футбольної команди.

— Вбий мене — не маю уявлення, про що ти говориш, — сказав Самад крізь губи, віддаючи йому вазу.

— Вбий мене — ти знаєш, про що я, — сказав Шіва, ставлячи вазу на місце.

— Навіть якщо я чимось переймаюся, немає жодних підстав, чому б це мало впливати на мою роботу, — сказав Самад, простягаючи йому вазу і відчуваючи, як у ньому здіймається паніка. — Я не хочу турбувати інших.

Шіва поставив вазу на місце:

— Значить, тебе щось турбує. Ну ж, Самаде… Я знаю, ми ніколи не були близькими друзями, але ми обидва гибіємо в цьому ресторані. Скільки ми пропрацювали разом? Самаде Мія?

Самад зиркнув на Шіву, і Шіва вразився, побачивши, як той пітніє.

— Так, так… є дещо, що мене турбує.

Шіва обійняв Самада за плече:

— То чому ми не пошлемо ці гвоздики і не підемо робити тобі каррі — сонце зайде вже за двадцять хвилин. Давай, ти можеш розказати Шіві про все. Не тому, що я особливо переймаюся, але тому, що я тут, блін, працюю, а ти вже дуже мене дістав, старий.

Самад, дивно зворушений цією неелегантною пропозицією камізельки, в яку можна виплакатися, відклав своїх рожевих лебедів і пішов за Шівою до кухні.

— Тварини, рослини, мінерали?

Шіва стояв за столом, різав курячу грудку на ідеальні кубики і вмочав їх у кукурудзяну олію.

— Прошу?

— Це тварина, рослина чи мінерал? — нетерпляче повторив Шіва. — Ну, те, що тебе турбує?

— Тварина, можна сказати.

— Жіночого роду?

Самад упав на табуретку й опустив голову.

— Жіночого, — зробив висновок Шіва.

— Дружина? Сором за це, біль від цього впадуть на її плечі, але ні… не вона причина.

— Ну то яка інша пташка? Я на цьому спеціалізуюсь, — Шіва ніби наїхав вперед камерою, заспівав тему з «Мастермайнд» і клацнув, наче знімаючи. — Шіва Бгаваті, ви маєте тридцять секунд, щоб трахати чужих жінок. Перше питання: чи це добре? Відповідь: залежить. Друге питання: я потраплю в пекло?

Самад перебив, обурений:

— Я не… кохаюся з нею.

— Я почав, то я уже закінчу: я потраплю до пекла? Відповідь…

— Досить. Забудь про це. Будь ласка: я тобі нічого не казав.

— Хочеш до каррі кабачок?

— Ні… Досить зеленого перцю.

— Ну і добренько, — сказав Шіва, підкидаючи в повітря зелену перчину і ловлячи її на краєчок ножа. — Одна куряча бхуна уже готова. То як довго це вже триває?

— Нічому тривати. Я зустрів її лише раз. Я майже не знаю її.

— Ну, то в чому проблема? Помацались? Лизнулись?

— Ми тільки потиснули руки. Вона вчителька мого сина.

— Шіва скинув цибулю і перці в гарячу олію.

— У тебе були не зовсім правильні думки. То й що?

Самад встав.

— Це не просто неправильні думки, Шіва. У мене все тіло бунтує. Воно мене просто не слухається. Ніколи раніше я так не мучився фізичними спокусами. Наприклад, я тепер постійно…

— Та ясно, — сказав Шіва, киваючи на Самадів пах. — Ми це теж зауважили. Слухай, чому