Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
А цієї ночі вона гадала про те, хто є коханець леді Чатерлей. І вона думала про свого власного Теда, який давно загинув, однак так і не помер для неї. І коли вона думала про про нього, давня, давня відраза до світу піднімалася в ній, особливо до господарів, які вбили його. Насправді вони його не вбивали. Однак для неї, в емоційному розумінні, вони це зробили. Тому десь дуже глибоко в душі вона почувалася нігілісткою, справжньою анархісткою.
У напівсні думки про Теда й думки про невідомого коханця леді Чатерлей перемішувалися, й тоді вона відчувала, що поділяє з цією жінкою велику відразу до сера Кліфорда і до всього, що за ним стоїть. Водночас вона грала з ним у пікет, і вони ставили на шестипенсовики. І грати в пікет з баронетом і навіть програвати йому шестипенсовики ставало джерелом задоволення.
Вони завжди грали в карти на гроші. Так він забувався. І, як правило, вигравав. І цієї ночі він вигравав. Тому не збирався спати до перших зблисків світанку. На щастя, світати починало десь о пів на п'яту чи коло того.
Коні була в ліжку і весь цей час міцно спала. А от лісник так само не міг знайти спочинку. Він замкнув кліті і зробив лісовий обхід, тоді вернувся додому й повечеряв. Та спати не ліг. Натомість сів коло вогню й замислився.
Він думав про своє юнацтво в Тевершелі, про п'ять чи шість років свого подружнього життя. Він думав про свою дружину і, як завжди, з гіркотою. Вона здавалася йому такою бридкою. Але тепер він не бачився з нею з 1915 року, з тієї весни, коли вступив до армії. Однак вона жила тут, за якихось три милі від нього, і стала ще бридкішою, ніж раніше. Він сподівався, що ніколи більше не зустріне її до кінця своїх днів.
Він думав про своє життя за кордоном, у солдатах. Індія, Єгипет, потім знову Індія — сліпе, бездумне життя коло коней, полковник, який любив його і якого він також любив; декілька років офіцером, лейтенантом з великими шансами дослужитися до капітана. Тоді — смерть полковника від запалення легенів, і він сам ледве порятувався від смерті; його підірване здоров'я; його глибокий неспокій; його прощання з армією і повернення назад до Англії, щоб знову стати робочою людиною.
Він намагався пристосуватися до життя. Вирішив, що в цьому лісі почуватиметься безпечно, принаймні якийсь час. Тут не треба стріляти, можна просто вирощувати фазанів. Йому не доведеться послуговуватися рушницями. Він буде сам і далеко від життя, а це все, чого він прагне. Йому треба триматися якогось коріння. А це його рідні місця. Тут навіть живе його мати, хоча в його житті вона ніколи не значила багато. І так він міг жити, існувати від одного дня до другого, без сенсу й без надії. Адже він не знав, що з собою робити.
Він не знав, що з собою робити. Декілька років він служив офіцером, терся між інших офіцерів і державних чиновників з їхніми дружинами та сім'ями, а тому втратив усі бажання до «просування». Яка тупість, яка дивовижна твердолоба тупість і мертвотність у цих середніх і вищих класів, і це залишило його холодним і відмінним від них.
Отже, він повернувся назад у середовище свого власного класу. Аби знайти там те, що забулося за багаторічну відсутність — обмеженість, і вкрай відразливу вульґарність манер. Нарешті він збагнув, як багато важать манери. Він так само збагнув, як важливо навіть удавати, ніби ти не дбаєш про якісь копійки й дрібниці життя. Та прості люди не вдають нічого. Коли бекон дорожчає чи дешевшає на один пенс, це для них важливіше, ніж зміна євангельської заповіді. Він не міг цього витримати.
І знову суперечки щодо платні. Поживши серед класу власників, він розумів усю марність сподівань, ніби суперечки щодо платні можуть вирішитися. Вирішити їх не може ніщо, за винятком смерті. Єдине, що лишається, це — не зважати, не зважати на платню.
Однак, якщо ти бідний і нещасний, доводиться зважати. Отож це ставало єдиним, на що вони справді зважають. Турбота про гроші, немов смертоносний рак, пожирала людей усіх класів. Він не хоче зважати на гроші.
І що тоді? Що пропонувало життя, окрім думок за гроші? Нічого.
І все ж він міг жити на самоті, відчувати хворобливе задоволення від своєї самотності, вирощувати фазанів, яких потім постріляють гладкі чоловіки після сніданку. Марнота, марнота в енному ступені.
Але навіщо турбуватися, навіщо перейматися? І він не турбувався і не переймався дотепер, доки в його життя не прийшла ця жінка. Він майже на десять років старший за неї. А за досвідом, якщо рахувати з нуля, він старший на тисячу років. Зв'язок між ними ставав тіснішим. Він уявляв такий час, коли вони остаточно зійдуться і їм доведеться жити вдвох. «Адже зв'язки кохання не послабити!»
А що тоді? Що тоді? Починати спочатку, хоча починати нічого? Чи варто вплутувати цю жінку? Чи потрібна йому жахлива тяганина з її калікою-чоловіком? І така ж сама жахлива тяганина з власною брутальною дружиною, котра його ненавидить? Біда! Суцільна біда! А він уже не молодий і не такий енергійний. І він не з байдужих. Все гірке і все огидне болить йому; а тут іще ця жінка!
Та навіть якщо вони звільняться від сера Кліфорда і від його власної дружини, навіть якщо вони звільняться, що їм робити далі? Що йому самому робити далі? Що йому робити з власним життям? Адже робити щось потрібно. Він не може залишатися дармоїдом, жити на її гроші та свою дуже маленьку пенсію.
Рішення не було. Він міг тільки податися в Америку, спробувати все спочатку. У долар він зовсім не вірив. Але, можливо, можливо, там існує щось інше.
Він не міг спати, навіть не лягав у ліжко. Просидівши, заціпенілий від гірких думок, до півночі, він раптом скочив зі стільця і схопив плащ і рушницю.
— Ходімо, песику, — сказав він собаці. — Краще нам погуляти.
Ніч стояла зоряна, але без місяця. Повільно, пильно, нечутно й крадькома він почав
