Сон кельта - Маріо Варгас Льоса

— Важливо те, що ми робимо все можливе й неможливе, аби уникнути зловживань на каучукових плантаціях. Якщо вони іноді й відбуваються, то це виняток, робота порушника дисципліни, який не шанує нашої політики стосовно до тубільців.

Сумаета сів. Він говорив багато й з такою енергією, яка виснажила його. Він витер з обличчя піт уже мокрою хусточкою.

— Ми зустрінемо в Путумайо тих начальників станцій, які були звинувачені Салданьею Рока та інженером Гарденбергом чи вони повтікали?

— Ніхто з наших працівників не втік, — обурився управитель Перуанської Амазонської компанії. — Навіщо їм утікати? Через наклепи шантажистів, які, не змігши виманити в нас гроші, повигадували цю брехню?

— Шмагання та калічення, убивства десятків, а може, й сотень людей, — процитував Роджер Кейсмент. — Це звинувачення, які потрясли весь цивілізований світ.

— Мене вони також потрясли б, якби справді відбувалися, — обурено запротестував Пабло Сумаета. — Мене потрясає те, що такі культурні та інтелігентні люди, як ви, вірять у подібні небилиці без попереднього розслідування.

— Ми проведемо розслідування на плантаціях, — нагадав йому Кейсмент. — І проведемо його з усією серйозністю, можете не сумніватися.

— Невже ви вірите, що Арана, я і керівники Перуанської Амазонської компанії вдаються до самогубства, вбиваючи тубільців? Хіба ви не знаєте, що проблема номер один добування каучуку — нестача збирачів? Кожен працівник для нас неоціненний. Якби ці вбивства справді відбувалися, то в Путумайо вже не залишилося б жодного індіанця. Усі загинули б або розбіглися. Ніхто не захоче жити там, де його шмагають, калічать і вбивають. Це звинувачення є неймовірним безглуздям, сеньйоре Кейсмент. Якщо тубільці повтікають, ми будемо розорені, й каучукова промисловість загине. Про це відомо нашим роботодавцям, які працюють там. І тому вони докладають усіх зусиль, щоб дикуни були ними задоволені.

Він окинув поглядом членів Комісії, одного за одним. Він усе ще був обурений, але тепер здавався й засмученим. Він зробив кілька гримас, наче збирався заплакати.

— Нелегко мати з ними справу, утримувати їх задоволеними, — признався він, понизивши голос. — Вони надто примітивні. Вам відомо, що це означає? Деякі з племен досі вдаються до людожерства. Ми ж не можемо цього дозволити, чи не так? Це не по-християнському, це не гуманно. Ми їм забороняємо їсти до себе подібних, й іноді вони дратуються й поводяться так, як і мають поводитися, — як дикуни. Чи можемо ми дозволити, щоб вони топили дітей, які народжуються з природними каліцтвами? Наприклад, із заячою губою. Ні, не можемо, бо вбивати дітей — це теж чинити не по-християнському, хіба не так? Одне слово, ви все побачите на власні очі. Тоді ви зрозумієте, як несправедливо ставиться Англія до сеньйора Хуліо С. Арани та до Компанії, яка ціною неймовірних жертв перетворює цю країну.

Роджерові Кейсменту здалося, що зараз Пабло Сумаета проллє кілька сліз. Але він помилився. Управитель Компанії нагородив його дружньою усмішкою.

— Я багато говорив і тепер передаю слово вам, — сказав він тоном пробачення. — Запитуйте все, що хочете, і я вам відповім з усією правдивістю. Нам нема чого приховувати.

Близько чверті години члени Комісії ставили запитання головному управителю Перуанської Амазонської компанії. Він відповідав довгими фразами, які іноді збивали з пантелику перекладача, й той просив його повторити якісь слова або фрази. Роджер не брав участі в розпитуваннях і нерідко думав про щось зовсім інше. Було очевидно, що Сумаета ніколи не скаже правду, що він повторюватиме аргументи, якими Компанія Арани відповідала в Лондоні газетним критикам. Можливо, іноді й траплялися ексцеси, до яких удавалися індивіди з невтримним характером, проте політика Перуанської Амазонської компанії не дозволяла ані катувати, ані поневолювати, ані тим більше вбивати тубільців. Це було заборонено законом, і лише божевільні могли тероризувати чорноробів, яких було так мало в Путумайо. Роджер почував себе перенесеним на землі й у часи Конго. Ті самі жахіття, те саме перекручення правди. Різниця була тільки в тому, що Сумаета розмовляв іспанською мовою, а бельгійські чиновники — французькою. Вони заперечували очевидне з тією самою невимушеністю, бо й ті, й ті вірили, що збирати каучук і заробляти гроші — це ідеал християн, який виправдовує найтяжчі злочини, скоєні проти поган, які, звичайно ж, пожирають людей і вбивають власних немовлят.

Коли вони вийшли з будинку Перуанської Амазонської компанії, Роджер провів колег до того будиночка, в якому їх оселили. Замість того, щоб відразу повернутися в дім британського консула, він прогулявся по Іквітосу, не обираючи певного шляху. Йому завжди подобалося прогулюватися, самому або в товаристві якогось друга, на початку й у кінці дня. Він міг прогулюватися годинами, але на незаасфальтованих вулицях Іквітоса часто спотикався на вибоях та в калюжах, наповнених водою, де квакали і хлюпалися жаби. Шум і гамір був неймовірний. Бари, ресторани, борделі, танцювальні зали та гральні заклади були переповнені людьми, які пили, їли, танцювали або сперечалися. І біля кожних дверей штовхалися зграї напівголих хлопчаків, які зазирали досередини. Він побачив, як на обрії зникає останнє багряне світло вечірніх сутінків, і решту прогулянки здійснив у темряві по вулицях, лише іноді освітлюваних лампами з барів. Коли ноги донесли його до квадратного майдану, який мав помпезну назву «Площа Зброї» (Пласаде-Армас), він обійшов його по периметру й несподівано почув, як чоловік, що сидів на лаві, привітав його португальською мовою: «Boa noite[6], сеньйоре Кейсмент». То був отець Рікардо Уррутія, настоятель августинської громади Іквітоса, з яким він познайомився на вечірці, влаштованій для них префектом. Він сів поруч із ним на дерев’яну лаву.

— Коли немає дощу, то приємно вийти подивитися на зорі й трохи подихати свіжим повітрям, — сказав августинець португальською мовою. — Треба тільки затулити долонями вуха, щоб не чути цього пекельного гамору. Вам уже розповіли про цей залізний дім, який напівбожевільний каучуковий промисловець купив у Європі й який тепер хочуть поставити тут, на майдані. Він, здається, експонувався на Великій виставці в Парижі 1889 року. Кажуть, у ньому розташується громадський клуб. Ви можете уявити собі цю піч, металевий дім у кліматі Іквітоса. Поки що він править за печеру для кажанів. Тут сплять їх десятки, повиснувши на одній ніжці.

Роджер Кейсмент сказав отцю, щоб він говорив іспанською мовою, що він його зрозуміє. Проте отець Уррутія, який прожив понад десять років свого життя серед августинців міста Сеара в Бразилії, волів і далі розмовляти португальською мовою. У перуанській Амазонії він