Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
Ніякої радості не маю, крім одної: працювати. Фізично й духовно, але краще фізично. Я люблю втому, люблю спливати потом і чути, як тріщать мої кістки. Гроші ненавиджу, розкидаюсь ними, тринькаю їх коли завгодно й де завгодно; я не раб грошей, гроші — мої раби. Я став рабом праці, і гордий з цього! Рубаю ліс, уклав контракт з англійцями, виробляю канати, а тепер ще й вирощую бавовну. Маю багато робітників, чорних, коричневих і чорно-коричневих. Негідники. Забобонні. Брудні, брехливі, розпусні. Учора ввечері зчепилися два племені з моїх чорних — ваяі та вангони. За одну курву. Честолюбність, бачиш. Точнісінько як у вас, о греки! Лаються, похапали ціпки й палиці і трощать одне одному макітри. Прибігли посеред ночі жінки розбудили мене, репетують, щоб я розсудив. Я розсердився, послав їх під три чорти, а потім до англійської поліції. Але вони всю ніч стояли в мене під дверима й репетували. На світанку вийшов я й розсудив їх.
Завтра понеділок, рано-вранці підіймуся в гори Васамби, В густі ліси, до холодних джерел, у вічну зелень... Слухай, коли вже й ти, грече, відірвешся від того Вавілону, чи то пак Європи —«матері хвойд і мерзотників усього світу»? Коли вже ти приїдеш, щоб ми разом піднялися в ці незаймані гори?
Маю дитя від негритянки. Дівчинку. Матір її я прогнав, бо наставляла мені роги відверто, серед білого дня, під кожним зеленим деревом. Прогнав її, коли вона вже геть мені упеклася. А дитину залишив, їй два роки. Вже ходить, починає говорити, я навчаю її грецької мови, перша фраза, якої навчив її, була «Тьху на тебе, грецизна! Тьху на тебе, грецизна!»
Вона мені подобається, клята, тільки ніс широкий, плескатий — материн. Люблю її, але так, як люблять кішку чи собаку. Як тваринку. Приїжджай, зробиш і ти з якоюсь васамбійкою хлопчика, та й одружимо їх!»
Я поклав розкритого листа на коліна; в мені знову спалахнуло бажання податися в Африку — не тому, що хотілося вирватися звідси, мені й тут, на цьому узбережжі, серед простих людей було добре,— але мене гризла думка: побачити, відчути якомога більше землі й моря перш ніж померти.
Я підвівся. Вирішив не дертися на гору й пішов униз, на свій берег. Перший лист у верхній кишені жакета нагадував про себе, і мені кортіло якнайшвидше прочитати його. «Досить уже відтягувати радісні хвилини»,— казав я собі підлесливо.
Діставшись до нашої халабуди, я запалив світло, заварив чай, поїв хліба, сиру, меду та апельсинів. Потім роздягся, ліг на ліжко й розпечатав листа:
«Учителю мій і новонавернений учню, вітаю тебе!
Тут багато роботи, та ще й важкої, слава «Богу». Я загнав це підступне слово в лапки, як звіра в клітку, щоб ти не розлютився одразу, як тільки розгорнеш листа. Так ось, тут багато роботи, слава «Богу»! Півмільйона греків на півдні Росії і в Закавказзі опинилися в дуже скрутному становищі. Чимало з них розмовляє лише турецькою або російською, а проте серце їхнє з фанатичною впертістю розмовляє по-грецькому. Це наша кров, досить побачити їх — як жадібно світяться їхні очі, як хитрувато й чуттєво всміхаються їхні губи і як уміють вони господарювати й швидко багатіти,— щоб зрозуміти: це гідні нащадки твого улюбленого Одіссея, і ти полюбиш їх і не кинеш напризволяще. Що означає напризволяще? Вони втратили все, що мали й чого не мали, чимало з них голодує. Тут не можуть вони порозумітися з більшовиками, а за кордоном на них тиснуть курди. Збіглися вони, вигнанці, звідусіль у кілька міст Грузії та Вірменії, не мають ні їжі, ні одягу, ні ліків, збираються в портах і виглядають, чи не йдуть грецькі пароплави, які б забрали їх і відвезли до їхньої матері, до Греції.
Уламок нашого племені, вчителю мій, тобто уламок нашої душі, охоплений відчаєм.
Якщо ми залишимо їх напризволяще, вони загинуть. Потрібні велика любов, великий розум, ентузіазм і організаторський хист — особливо ці дві останні чесноти, які ти так любиш, коли вони вкупі,— аби можна було врятувати їх, переправивши на наші вільні землі, туди, де нашому племені бракує сили — у гори Македонії та на простори Фракії. Це необхідно. Лише так можна врятувати сотні тисяч грецьких душ і нам самим урятуватися разом з ними. Я, щойно прибув сюди, одразу накреслив, як ти й учив мене, коло, назвавши його своїм обов’язком. І сказав собі: якщо я врятую все, що в цьому колі, то й сам буду врятований, якщо ж не врятую, то я пропащий. А в цьому колі півмільйона тутешніх греків.
Я ганяю з країни в країну, згуртовую греків, пишу меморандуми, розсилаю телеграми, умовляю офіційних осіб виділити пароплави, харчі, одяг, медикаменти, благаю переправити всі ці душі в Грецію. Якщо така вперта боротьба є щастям, то я щасливий. Не знаю, чи витворив я своє щастя, як ти кажеш, по своєму зросту, але, мабуть-таки, ні, бо тоді мій зріст мав би бути величезним. Проте вважаю за краще дотягуватися зростом до того великого щастя, яке я собі уявляю, тобто до того, що простягається до найдальших кордонів Греції. Але не буду розмудровувати, бо ти валяєшся собі на своєму крітському березі, слухаєш море та сандур, маєш вільний час, а я не маю. Діяльність розпирає мене, і я радий: діло, тільки діло, іншого рятунку немає. На початку було діло — і в кінці теж.
Тепер моя думка дуже проста, наче витесана з цілого каменя. Я кажу: всі оці понтійці[36], селяни з-під Карса, купці й дрібні торговці Тифліса, Батума, Новоросійська, Ростова, Одеси, Криму — всі вони наші, наша кров, вони так само, як і ми, в душі вважають своєю столицею Константинополь. Усі ми маємо того самого вождя; ти називаєш його Одіссеєм, інші — Констянтином Палеологом, не тим, якого вбили, а отим казковим, закам’янілим. Я ж, коли твоя ласка, цього вождя нашого племені називаю Акрітом[37]. Це слово мені подобається більше, воно строгіше й войовничіше, бо як тільки
