Лицарі любові і надії - Леся Романчук

й що? Передали літаком у Москву кому треба. Потім інший літак передав продукти. Китайоза знову щось там накалякав, посміхаючись. Знову прийшла передача — якісь трави китайські. До речі, від цих трав у донечки такий апетит з’явився, такий апетит! Ну, як не дякувати цьому жовтенькому чоловічку, який любить їхню родину і дбає про здоров’я кожного!

У цих писаних ієрогліфами папірцях містилися не лише кулінарні рецепти. Пенг просив знайти льотчика Кудінова і передати йому план звільнення дружини.

І спрацювало!

Артем Кудінов домігся рейсу на Воркуту. І от настав липневий день, коли разом з продуктами він передав на кухню пакунок з одягом та взуттям для дружини. Пенг обдумав усе до дрібниць. Того вечора Зіна накрутила волосся на папільйотки. Накрила голову хусткою, так і прийшла, сіра, непомітна, замучена на ранкову зміну на кухню. У підсобці помилася, переодягнулася, взула туфлі на високих підборах, сукню — модну, нарядну, зі спідницею колоколом, обвила тонку — пальцями охопиш — талію широким, за модою, паском, зачесала накручене волосся у високий кок над чолом. І головне — підмалювала губи, нарум’янила щоки, та ще й нігті навела червоним лаком — саме губну помаду, пудру, лак для нігтів вимагав привезти на додачу до одягу хитрий Пенг. Про все подумав, про все подбав! У тонкій, немов тростинка, жінці Артем ледве-ледве, та таки упізнав свою колишню веселу й жартівливу дружину. Отак і йшли вони через пости — чарівна, немов саме коротке північне літо, жінка в модній сукні під руку з кремезним, широкоплечим льотчиком, героєм війни — всі груди в орденах. Жінка голосно сміялася, кокетливо погойдуючи сумочкою. Кому б спало на думку, що це не просто літун знайшов собі на ніч легкодоступну «вольняшку», ні, це відбувається найвідчайдушніша в історії ГУЛАГу втеча!

Лише один непомітний чоловічок із жовтуватим обличчям глянув услід красивій молодій парі. Лише одна пара розкосих очей провела поглядом слід своєї перемоги над червоним драконом у північному небі.

Отак вони і пройшли до літака, отак і вилетіли. І ніхто не похопився. Ніхто й не шукав. Аж увечері, на вечірній перевірці, коли не зійшовся рахунок, почали розпитувати та розшукувати. Бригада того дня вантажила вугілля. Пустили собак — нічого. За кілька днів усі забули. Доля самотнього втікача у тундрі завжди сумна — або впаде, заблукавши, й загине від голоду, або здадуть місцеві мешканці — за кожного втікача давали премії, тому не мали вони жалю до «ворогів народу».

Орися і Марічка слухали цю казкову історію із завмиранням серця. Вірили і не вірили. Надто все воно було неймовірно. І можливо водночас.

— А як же ваш чоловік?

— Спасибі, що вивіз, — сумно усміхнулася красивими навіть зараз, хоч і блідими вустами Зіна. — У чоловіка нова сім’я. У нашій країні засуджених розлучають дуже швидко, досить лише заяви однієї сторони. Вважають засуджених уже померлими. Артем і так настраждався за війну. А тут ще я... Ми не могли бути разом — мене б одразу знайшли. Вивіз звідси — і на тім спасибі. Я понад рік переховувалася в селі у далеких родичів. Ніхто нічого й не підозрював — тоді чимало біженців поверталися з евакуації, виглядали не краще за мене. Все було так спокійно, так спокійно, що я подумала — забули... Вирішила побачити маму. Так засумувала, так затужила — спасу немає. От і подалася в Москву. Одну тільки ніч з мамою і поговорили...

— Що, стежили за мамою?

— Навіщо? За всіма не настежишся. А стукачів у кожній комуналці було тоді... Та й тепер не менше... От наче глянеш — всі добрі, порядні, чесні люди, а кожен хоче чужу кімнату захапати. А тут — таке! Маму теж забрали...

— За віщо ж маму? Нелюди! — Марічка навіть кулаки стиснула, та не здивувалася, знала — є така стаття — «за нєдонєсєніє». Це коли рідна мати не донесла на рідну дочку, щоб повернути її на люту каторгу.

Розділ 9

І ліки, і вітаміни з особливого розпорядження Говорової, і харчування, а надто — піклування майже рідних людей — лікарки Айни та пані Розалії не просто поставили Орисю на ноги — повернули їй здатність думати не лише про їжу. Якось увечері Орися спробувала голос. Так боялася, що табірні застуди та голод пошкодили щось у ньому... Ба ні, спершу тихо, а потім на повну полилася українська пісня — ота ж, улюблена, «Романе-Романочку».

— Як ти співаєш, дівчинко! — не стримала сліз захоплення пані Перебенда.

Навіть оплески пролунали — кожного, хто міг ходити, підняла та змусила глянути у небо сила народної пісні, помножена на неймовірної краси голос. У дверях палати стовпилися слухачі.

— Ще, ще!

І Орися співала, скільки мала сили — до самого відбою. Співали й разом із Марічкою, Орися з льоту перекладала її вірші на музику — і тужлива арештантська пісня про долю кожного з них роздирала серце:

Вже з сорочки моєї

Залишились рубці,

Просмалились в прожарках

Чудодійні взірці.

Ті взірці кольорові

Вишивала рідня,

Ця сорочка для мене —

Найдорожче вбрання.

У тюрмі почорніли

Взори ці дорогі,

Торочки лиш лишились,

Та для мене святі.

Їх таємно зашив я

У бушлат, у рукав,

Стерегти моє серце,

Щоб я тут не пропав.

Вже з мойого бушлата

Лиш латки й номери.

Вишиванку пронесу

Крізь лихі табори.

З вишиванкою верну

До своєї рідні,

В вишиванці зустріну

Волі нашої дні.

А як вмерти судилось

У чужій стороні,