Древляни - Віктор Семенович Близнюк
Мамай стояв на возі посеред базарної площі; тісний майдан у центрі села, загачений возами, скидався на циганський табір. Між колесами курились вогнища, хтось варив кашу, хтось сушив онучі, коні їли сіно з возів, бійці сиділи на конях і на возах і слухали комісара. Він стояв на возі і, сказавши: «Та не про це, товариші, мова», — усміхнувся, й усмішка вийшла хлопчача, бо в нього були вибиті зуби, два передні й два трохи глибше, з того й усмішка вийшла щербата, і він ховав той дитячий усміх, бо стидався слідів гайдамацького допиту. А ще він стидався непевних вісімнадцяти років і ріденького чубчика, що сивим жмутком вибивався з-під кашкета, а за драні чоботи, трофейні, був спокійний, позаяк стояв по коліна в сіні.
— Товариші! — вів далі комісар. — Та зараз мова не про те, що нам трудно, нам завжди було трудно і буде трудно, а життя йде, з великих мук викрешує воно велику любов, ось я дивлюсь туди, на фургон із шатром, а звідтіль виглядає чорнява краса.
І бійці повернулись до шатра, і вслід за Мамаєм усміхнулися: хто їв кашу, усміхнувся з кашею, хто курив самосад, усміхнувся з бичком на губах. Килина спаленіла під обстрілом чоловічих поглядів і відкинулась у шатро.
«Господи! Скільки люду, і всі зирять на мене і сміються, і куди я, нещасна, забилась, і що буде зі мною?» Килина зіщулилась, принишкла в гіркій соломі; її обливало жаром, от ніби з постелі витягли за коси на посміховисько людям, дивіться — побігла дурепа за літуном воякою.
— Ось бачите, — під загальний смішок сказав комісар, — з виду яке боязливе дівча, та вона з батрацького роду, дівка геройська, не далась офіцерам у зуби, на коні прискакала з Михайлівки, з погоні вирвалась, це вам не в романі написано, а точно. Правда, Хомовичу?
Хомович, командир третьої роти, їв з долоні стиглі черешні, і губи його були в черешневому соці, і він черешнево осміхався; бант у петлиці червонів од лукавих позирків, і командир не знав, їсти йому черешні чи кинути щось разючо веселе, щоб заткнути сміхотливі пельки бійців. «Не дрейф, Килино! — стрельнув черешневою кісточкою прямо комусь у лоб. — 3 посміху люди бувають!»
— Словом, товариші, — закінчував Мамай, — діло не в писаних романах, хай чита їх дрібна інтелігенція, а в нас турбота така: як поженити молодих? Буде вона жоною командира, а нам за кухаря і сестру милосердя, годилося б повінчати їх по-нашому, по-пролетарському, тільки як це зробити, ума не прикладу, бо самі знаєте — полк формується, жалування ніякого, провізія запізнилася, за три дні виступаємо на фронт, тоді вже буде концерт із гарматною музикою, а зараз личило б справити весілля, хай запам’ятає кожен, як народжувався новий полк і нова солдатська сім’я. То що ви скажете, товариші бійці?
Був кінець червня. Обіднє сонце до білого жару розпалило високе небо, повітря струменіло синім полум’ям, площа в селі Богодарах, де з’юрмилися люди й коні, пріла від поту й кізяків, дим і гамір стелився над возами, бійці терпляче парились на сонці, клич: «Дайош червоне весілля!»— сколихнув ряди, і вже хтось поспіхом накручував онучі, хтось підтягував штани, десь рипнула гармошка: «Ех, яблучко!» — і розступився круг, вусатий парубійко ляснув себе по халявах. Тоді вискочив на віз, де стояв комісар, довгий жердинистий чолов’яга, він був у темному піджаку залізничника, голос його паровозним баском прокотився по майдану.
— Тихше, братва! — підняв чорний кулак. — Що це мені, скажіть, за свайба, коли й води нема, богодарівська куркульня на замки колодязі позачиняла. От я й кажу: у Лозовій стоїть махновський поїзд, один з дружків Нестора, скарбник Милюха іменини справляє, там п’ють уже третій день, під вагонами рачки лазять, в анархію мать… А в нас, братва, і води нема, щоб коней напоїти, то, може, справити Милюсі поминки й забрати вагон-ресторан?
— Лозову! Дайош Лозову! — колихнувся майдан, затріщали вози, третя рота качала свого командира. — Став могорич! За щот Махна могорич, ех, вгощає молодий на поминках анархії!
Бійці реготали, молодий підлітав над юрбою, він подавив черешні й когось заюшив соком, той облизував червону пику, кричав по-весільному:
— Гірко!
— Гірко! — підхоплювали інші. — За патли Махна, гірко!
Над тим реготливим юрмищем звелась несподівано ведмежа постать. То виліз на бочку отець Сіроштан. Він причесав мітласту бороду, добродушно покахикав, дивлячись на збаламучене море людиська: «Ач, бісові діти!» — і враз покрив безладний галас громовим басом:
— Синки! Дияволи мої возлюблені! Слухайте, що вам ізрече грішний отец Сіроштан.
Всі повернулись до промовця. Хто ще вовтузився чи намагався пустити слівце, того стусали під ребра: «Цить! Не бачиш — махновець говоритиме». Але в тому «махновець» не було ані крихти глузування, було якесь веселе хлопчаче захоплення. Кожний гурт людей має, так би мовити, своє лице і свій виворіт. З одного боку — дрібненькі й пусті натури, яких терплять, але зневажають; з другого боку — ті, що виділяються розумом, добротою чи дотепністю, і хай вони не в чинах і не в високому званні, але їх поважає товариство. Таким ось загальним улюбленцем полку був отець Сіроштан, пушкар і водночас штабний писар.
З’явився Сіроштан у полку не сам; він привів здалеку, аж-аж із Херсонщини, чималий загін бородатих, як і сам, обпалених вітрами й боями партизанів. Кажуть, була в нього ціла селянська армія, але по шляху до Харкова побили й поскубли її, зосталось півсотні багнетів. Земляки його, кремезні, трохи вайлуваті дядьки, принесли у полк неймовірні легенди про свого ватажка. Отець Сіроштан, казали вони,
