Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
Том довго спостерігав, поки зважився на перший крок до знайомства. Він знав безліч нехитрих способів зацікавити й привернути до себе малечу і взявся до діла завбачливо та помірковано. Він умів робити гарненькі крихітні кошички з вишневих кісточок, кумедні личка з горіхової шкаралупи, смішних стрибунців з бузинового осердя, а щодо всіляких свищиків і прискавок — то на них він був просто-таки неперевершений мастак. В кишенях у нього й досі було повно різних забавок, нароблених ще вдома для дітей свого господаря, тож тепер він розважно й ощадливо став виймати їх одну по одній, щоб почати знайомство та приязні стосунки.
Хоч яка велика була спокуса, та спершу дівчинка трималася насторожено, і приручити її було нелегко. Вона, мов канарка, вмощувалась на якомусь ящику поблизу і з цікавістю роздивлялася згадані дрібнички, але приймала їх від Тома боязко й невпевнено. Та зрештою він таки здобув її довіру.
— Як панночку звуть? — спитав Том, вважаючи, що таке запитання вже цілком доречне.
— Єванжеліна Сен-Клер, — відказала дівчинка. — Але тато і всі вдома звуть мене Євою. А тебе як звати?
— Том. У Кентуккі, там, де я жив, діти звали мене дядечком Томом.
— Тоді і я зватиму тебе так, бо, знаєш, ти мені сподобався, — мовила Єва. А куди ти їдеш, дядечку Томе?
— Не знаю, панночко Єво.
— Не знаєш? — здивовано перепитала Єва.
— Ні. Мене везуть, щоб комусь продати. А кому — я не знаю.
— Тебе може купити мій тато, — швидко сказала Єва. — Якщо він тебе купить, тобі буде добре. Ось я попрошу його, сьогодні ж.
— Дякую, маленька панночко, — мовив Том.
Тут пароплав зупинився біля якоїсь пристані, щоб узяти дрова, і Єва, почувши внизу батьків голос, мерщій гайнула туди. Том підвівся і пішов запропонувати свою допомогу матросам. За хвилину він уже вантажив дрова разом з ними.
Єва та її батько стали біля поруччів, щоб подивитися, як пароплав одчалюватиме від пристані. Його велике колесо почало повільно обертатись у воді, коли раптом від якогось різкого руху дівчинка втратила рівновагу і впала за борт. її батько, майже не тямлячи, що робить, метнувся був за нею, та його притримали ті, що стояли позаду: вони вже бачили, що до дитини наспіла надійніша допомога.
Коли сталося нещастя, Том був на нижній палубі, якраз проти того місця. Він побачив, як дівчинка впала й зникла під водою, і в ту ж мить кинувся за нею. Такому здоровому й дужому чоловікові було за іграшку продержатись на воді, доки дівчинка зрине на поверхню, а тоді він підхопив її рукою і поплив до пароплава, де сотні рук одностайно простяглись, щоб узяти її. За хвилину Євин батько вже поніс її, мокру й непритомну, до жіночої каюти. Як завжди буває в таких випадках, доброзичливе жіноцтво, сповнене щонайкращих намірів, зчинило страшенну метушню і хоч несамохіть, а всілякими способами заважало відходжувати дівчинку.
Наступний день випав гарячий та душний. Пароплав підходив до Нового Орлеана. Всіх охопили Нетерплячка й збудження. Подорожні метушилися в каютах, збираючи речі й готуючись сходити на берег. Суднова обслуга взялася мити, шкребти і всіляко чепурити свій красень пароплав до прибуття у велике місто.
Наш приятель Том, згорнувши руки, сидів собі на нижній палубі і час від часу занепокоєно позирав на купку людей у протилежному кінці пароплава.
Там стояла чарівна маленька Єванжеліна. Вона була трохи блідіша, ніж звичайно, але більше ніщо в ній не нагадувало про лиху пригоду, що спіткала її напередодні. Поруч неї, недбало зіпершись ліктем на паку бавовни й поклавши перед собою розкритий гаманець, стояв високий і стрункий молодий пан. Досить було одного погляду, щоб напевне сказати: то Євин батько. Така сама благородна постава голови, такі ж великі голубі очі, таке саме золотисто-каштанове волосся. Одначе вираз обличчя в нього був зовсім інший. Його великим голубим очам, дуже подібним до доччиних кольором і формою, бракувало її глибокої імлистої замріяності — вони дивилися на світ ясно, впевнено і жваво. На його гарних устах блукав ледь помітний гордовитий і трохи глузливий усміх, а в кожному його жесті й русі була невимушена, навіть весела зверхність. Він поблажливо, з насмішкуватою зневагою, слухав Гейлі, що велемовно вихваляв свій товар, призначений на продаж.
— Одне слово, повна збірка чеснот у чорній сап’яновій оправі, — мовив він, коли торговець скінчив говорити. — Ну гаразд, чоловіче добрий, то скільки ж я на цьому втрачу, як кажуть у Кентуккі? Або, іншими словами, що я маю заплатити? Скільки ви думаєте злупити з мене? Кажіть!
— Ну що ж, — сказав Гейлі. — Якби я віддав його, приміром, за тисячу триста доларів, то ледве повернув би свої гроші, ото й тільки. Щира правда!
— От бідолаха! — сказав молодий пан, глузливо втупивши в нього свої голубі очі. — Та, певне, з особливої до мене поваги ви таки віддасте його за ці гроші?
— Бачте, ось і панночка його вподобала, та й не дивно.
— О, ще б пак, тим-то ви й стали такий добрий, приятелю! Ну, а коли ви справжній благодійник, то скільки ще можете скинути, щоб зробити приємність панночці, яка так його вподобала?
— Та ви самі посудіть, — мовив торговець. — Онде погляньте, яка статура: широчезні груди, міцний, наче кінь. А голова яка! Зразу видно тямущого негра, здатного до всякої роботи. Це я вже віддавна запримітив. Та й сама така статура коштує чимало, навіть коли б він був зовсім дурний. А тут іще голова, та й неабияка, це я можу вам довести. Ну, то звісно, що він має коштувати дорожче. Щоб ви знали, цей хлопець порядкував у свого хазяїна всім господарством. У нього просто дивовижний хист до всіляких таких справ.
— Оце й кепсько, дуже кепсько. Надто вже він тямущий, — зауважив молодий пан з тим самим глузливим усміхом. — Це просто нікуди не годиться. Отакі меткі хлопці завжди тікають від хазяїв, крадуть коней і взагалі не шануються. Як на мене, то не завадило б скинути сотні дві за його розум.
— Воно б, може, й так, якби не його сумирна вдача. Коли хочете, я покажу вам рекомендацію від його хазяїна, то самі побачите, який
