Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

Маріторнес, збагнувши, що Дон Кіхот згодиться подати руку, миттю збігала до стайні, взяла там оброть Пансового осла і вернулась до віконця якраз тоді, коли Дон Кіхот, ставши ногами на сідло, щоб дістати до ґрат і подати руку закоханій дівчині, казав:

— Нате, сеньйоро, цю руку чи, краще сказати, цей бич для лиходіїв усього світу. Нате, кажу, те, чого не торкалась іще жодна жінка і навіть та, що володіє всім моїм тілом. Я даю вам її не для поцілунків, а щоб ви могли глянути на сплетіння нервів на ній, на її м’язи, на широчінь та велике число її жил і зрозуміти, яка могутня мусить бути рука, у якої така п’ясть.

— Зараз ми це побачимо, — сказала Маріторнес і, запетлювавши оброть, кинула її Дон Кіхотові на руку, а потім міцно прив’язала другий кінець оброті до засува на дверях. Дон Кіхот, почувши на своїй руці тверду оброть, сказав:

— Ваша милість, здається, не голубить, а дере мою руку. А рука ж не винна за те зло, що вчинила вам моя воля. Не можна мститися над такою маленькою частиною за горе, якому причина — все тіло, і той, хто вірно кохає, ніколи так люто не мститься.

Але всі ці міркування Дон Кіхота ніхто не слухав, бо Маріторнес, прив’язавши його, утекла разом із корчмарівною, і обидві, регочучи, покинули нашого рицаря в такому становищі, з якого він ніяк не міг сам звільнитися.

Як уже сказано, він стояв на Росінанті, просунувши у віконце руку, прив’язану оброттю до засува, і жахався в душі, що Росінант зрушить із місця. І справді, коли б Росінант рушив хоч на крок, наш рицар повиснув би на руці; тим-то він і боявся ворухнутись, покладаючи всю надію на терпіння і спокій коня, який, гадав він, може простояти так ціле століття. Нарешті, побачивши, що його прив’язано і що дами пішли, Дон Кіхот вирішив, що все це — чарування.

Отже, він почав клясти себе за свою легковажність та необачність, бо вдруге опинився в замку, де йому так не пощастило раніше. Йому ж було відомо з рицарських книжок, що, зазнавши поразки в якій-небудь пригоді, мандрівний рицар повинен мати це за ознаку того, що пригоду призначено не для нього, а для якогось іншого рицаря, і не пробувати щастя знову. Пригадуючи це, він увесь час намагався витягти руку з петлі, але її прив’язали так добре, що всі спроби його були марні. Щоправда, він тяг руку досить обережно, боячись, щоб Росінант не зрушив із місця, і через це, хоч як хотілося йому сісти на сідло, мусив або стояти на нім, або відірвати собі руку. Він то хотів мати Амадісового меча, над яким не мали сили ніякі чари, то кляв свою недолю, то згадував Дульсінею Тобоську, то гукав свого вірного зброєносця, який, простягшись на сідлі, спав міцним сном і не цікавився навіть рідною матір’ю. Він просив допомоги і в мудреців Лірганда та Алкіфа, волав до своєї доброї приятельки Урганди і, кінець кінцем, почав ревти, як віл, гадаючи, що його зачаровано назавжди і що ці муки ніколи не кінчаться. Такі гадки стверджувало ще й те, що Росінант не рушив ні на палець, і Дон Кіхот не мав уже ніякого сумніву, що йому призначено стояти так на коні без їжі, без пиття й без сну, аж поки припиниться ворожа йому діяльність зірок або поки якийсь учений чарівник здійме з нього ці чари. Та він помилявся, бо на світанку до воріт корчми під’їхало четверо вершників, добре вдягнених та озброєних, із рушницями коло сідельних лук, і стали щосили стукати, щоб їм відчинили.

Дон Кіхот, гадаючи, що він іще й досі стоїть на варті, задирливо й голосно гукнув:

— Рицарі, зброєносці, чи хто там такий, перестаньте стукати! Чи вам не ясно, що мешканці цього замку в такий час або сплять, або не мають звичаю відчиняти фортецю, поки не зійде сонце? Станьте осторонь і погуляйте, поки розвидниться, а тоді побачимо — впускати вас чи ні.

— Який же в чорта це замок чи фортеця, щоб робити такі церемонії? — сказав один. — Якщо ви — корчмар, звеліть, щоб нам одчинили. Ми звичайні подорожні, хочемо тільки дати ячменю нашим коням і одразу ж їхати далі, бо дуже поспішаємо.

— Так ви, добродію, гадаєте, що я схожий на корчмаря? — скрикнув Дон Кіхот.

— Я не знаю, на кого ви там схожі, але знаю, що ви верзете дурниці, називаючи цю корчму замком.

— Замок це й є, — відповів Дон Кіхот, — і один із найкращих у цій місцевості, а в ньому живуть особи зі скіпетром у руках і короною на голові.

— Краще було б навпаки — із скіпетром на голові, а з короною на руках. Та так воно, мабуть, і є, коли тут спинилися актори, яким часто трапляється мати при собі ці самі скіпетри та корони, про які ви говорите, бо в такій маленькій корчмі, де так тихо, не можуть спинитися люди, гідні корони і скіпетра.

— Ви мало світ знаєте, — сказав Дон Кіхот, -бо спускаєте з очей те, що часто трапляється з мандрівними рицарями.

Товаришам вершника, що розмовляв із Дон Кіхотом, обридло слухати їхні суперечки, і вони, наче скажені, почали знову стукати в ворота. Всі, хто був у корчмі, прокинулися від цього грюкоту, а корчмар устав спитати, хто стукає.

Тим часом один із в’ючаків, на яких приїхали четверо вершників, підійшов обнюхати Росінанта, що, журний та засмучений, похнюпившись, непорушно стояв, підтримуючи свого виструнченого пана. Та хоч і здавався він зробленим із дерева, але був із м’яса та крові і не міг залишитися байдужим, а повернувся й собі почав обнюхувати того, хто так ласкаво повівся з ним. Із першого ж його поруху ноги у Дон Кіхота розійшлися й вискочили з сідла, а він не впав на землю тільки тому, що повис на оброті й відчув такий біль, неначе йому відрізували п’ясть або відривали руку. Він висів на оброті, кінцями пальців ніг торкаючись землі, і це було дуже погано для нього, бо, почуваючи, як мало треба, щоб стати всією п’ятою, і силкуючись досягти