Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

юрби розчинилися навстіж і до зали ввірвалась орава, що перед цим репетувала на майдані. Страшні постаті, засліплені люттю, заповнили приміщення, волаючи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами й поширюючи запах горілки. «Смерть Татарчуку! На погибель Барабашу! Давай сюди зрадників! На майдан їх! – репетували п’яні голоси. – Бий! Убивай!», і сотні рук умить простяглися до нещасних. Татарчук не опирався, він тільки пронизливо скиглив, але молодий Барабаш почав захищатися з шаленою несамовитістю. Він зрозумів нарешті, що його хочуть убити; страх, відчай і лють спотворили його лице, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі виривався він зі згубних рук, і двічі руки ці хапали його за плечі, за бороду, за оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав і знову підводився, закривавлений, страшний. Йому розшматували одяг, вирвали оселедець, вибили око, зрештою, притиснутому до стіни, зламали руку. І тільки тоді він повалився. Кати схопили його й Татарчука за ноги й поволокли на майдан. І ось тут-то у відблисках полум’я смоляних бочок і палаючих багать почалася негайна екзекуція. Декілька тисяч кинулися на приречених і почали розривати їх на шматки, виючи й борючись один із одним за можливість протиснутися до жертв. Їх топтали ногами, з їх тіл виривали клапті м’яса. Набрід тупцював, збившись навколо них у жахливому конвульсивному пориві розлюченої юрби. Закривавлені руки то здіймали в повітря два безформні тулуби, що втратили подобу людську, то знову шпурляли на землю. Ті, хто не зміг пробитися, репетували як різані: одні вимагали, щоб жертв кинули в воду, інші – щоб заштовхати в бочки з киплячою смолою. П’янюги затіяли між собою сварку. У нападі безумства підпалили дві величезні бочки з горілкою, що освітили цю диявольську сцену мінливим блакитнуватим світлом. З неба ж позирав на неї тихий, ясний і погожий місяць.

Так товариство карало зрадників.

А в залі для нарад після того, як звідти виволокли Татарчука і молодого Барабаша, всі знову заспокоїлись, отамани посіли під стінами попередні місця свої, а з сусідньої комірчини привели полоненого.

Тінь падала на його лице, бо вже й вогонь у каміні пригас, так що в напівтемряві розрізнити можна було тільки гордовиту постать, яка трималася прямо й достойно, хоча руки полоненого й були зв’язані ликом. Гладкий підкинув зв’язку скіпок – одразу ж зметнулося полум’я, яскраво освітивши лице полоняника, котрий обернувся до Хмельницького.

Поглянувши на нього, Хмельницький здригнувся.

Полоняником був пан Скшетуський.

Тугай-бей сплюнув лушпиння й буркнув по-русинськи:

– Я того ляха знаю – він був у Криму.

– На погибель йому! – закричав Гладкий.

– На погибель! – повторив Чарнота.

Хмельницький уже опанував себе і ковзнув поглядом по Гладкому й Чарноті. Вони відразу ж замовкли, а він, повернувшись до кошового, сказав:

– І я його знаю.

– Звідкіля ти з’явився? – запитав кошовий Скшетуського.

– Із посольством прямував я до тебе, кошовий отамане, коли головорізи на Хортиці на мене напали і всупереч звичаю, прийнятому навіть у найдикіших народів, людей моїх перебили, а мене, походження й посольську гідність мої до уваги не беручи, поранили, образили і як полоненика сюди привели, за що пан мій, ясновельможний князь Ярема Вишневецький, знайде спосіб у тебе, отамане кошовий, відповідь отримати.

– А навіщо ти криводушність свою показав? Навіщо славного козака келепом порубав? Навіщо людей перебив учетверо проти своїх? Навіщо сюди з листом до мене їхав – щоб про приготування наші прознати й ляхам про них донести? Знаємо ми й те, що ти до зрадників Війська Запорізького листи мав, щоби зі зрадниками цими погибель усього Війська Запорізького замислити, а через це не як посол, а як недруг прийнятий і по злочину й кара буде.

– Помиляєшся ти, отамане кошовий, і ти, ваша милість гетьман самозваний! – сказав намісник, звертаючись до Хмельницького. – Якщо мав я листи, так це зазвичай у кожного посла, котрий, у чужі землі вирушаючи, завжди бере листи від знайомих до знайомих, щоб зав’язати таким чином дружні відносини. А я сюди їхав із княжим листом не погибель вашу замишляти, а утримати вас од таких дій, які згубний пароксизм на Річ Посполиту, а на вас і на все Військо Запорізьке остаточне винищення накличуть. Бо на кого ви безбожну руку підіймаєте? Проти кого ви, що йменуєте себе захисниками віри Христової, з поганими союзи укладаєте? Проти короля, проти шляхетського стану, проти Речі Посполитої. Через це скоріше ви – не я – зрадники. І ось що скажу я: якщо покірністю й послухом не загладите провин ваших, горе вам! Хіба забуто вже часи Павлюка і Наливайка? Хіба стерлося з пам’яті вашої, як поплатилися вони? Знайте ж, що patientia[63] Речі Посполитої вичерпано і меч занесено над головами вашими.

– Лаєш, вражий сину, викрутитися хочеш і смерті уникнути! – закричав кошовий. – Та тільки не допоможуть тобі ні погрози, ні латина твоя лядська.

Решта отаманів почали скреготіти зубами і бряжчати шаблями, а пан Скшетуський підвів голову ще вище і сказав ось що:

– Не думай, отамане кошовий, що смерті я боюся, або життя своє спасаю, або невинність свою доводжу. Як шляхтича судити мене можуть тільки рівні мені і не перед суддями тут стою, а перед татями, не перед шляхтою, а перед холопами, не перед лицарством, а перед варварством, і добре мені відомо, що не уникну я смерті, котрою ви теж поповните міру своєї неправоти. Смерть і мука переді мною, але за мною – могутність і помста цілої Речі Посполитої, перед нею ж хай затремтите всі ви!

Незрозуміло чому, але гордий вигляд, піднесена мова і згадування Речі Посполитої справили сильне враження. Отамани мовчки поглядали один на одного. В якусь мить здалося їм, що перед ними не полоняник, але грізний посланець могутнього народу.

Тугай-бей буркнув:

– Сердитий лях!

– Сердитий лях! – повторив Хмельницький.

Несподівані удари в двері перервали подальший допит. На майдані розправу над останками Татарчука й Барабаша якраз було завершено: товариство прислало нову депутацію.

Більше дюжини козаків, п’яних, закривавлених, упрілих, важко задиханих, увалилися до світлиці. Переступивши поріг, вони зупинились і, простягши руки свої, ще паруючі кров’ю, заговорили:

– Товариство кланяється панам начальству, – тут усі вони поклонилися в пояс, – і просить видати того ляха, щоб з ним погратися, як із Барабашем і Татарчуком.

– Видати їм ляха! – крикнув Чарнота.

– Не видавати, – крикнули інші. – Хай підождуть! Він посол!

– На погибель йому, – пролунали окремі голоси.

Потому всі замовкли, очікуючи, що скажуть кошовий і Хмельницький.

– Товариство просить, а коли що – само візьме! – повторили депутати.

Здавалося, що Скшетуський уже пропав і порятунку