Спокута - Ієн Макьюен

чогось важкого об стінку стійла. Вона порадувалася, що ніколи не хотіла коня чи поні, бо вже б, мабуть, занедбала їх. І зараз вона теж не підійшла до тварин, хоча вони й відчували її присутність. Геніальна, божественна, з їхнього погляду, істота затрималася на краєчку їхнього світу, і вони прагнули її уваги. Проте вона розвернулася й попрямувала до басейну, Ішла й думала, чи повна відповідальність за когось іншого, навіть за тварину, як кінь чи собака, не суперечитиме в основах своїх такій несамовитій і самозаглибленій подорожі, якою є письменництво. Турботи, захист, перейнятість думками іншого, коли ти входиш у них, домінуюча роль у визначенні долі іншого — навряд чи це можна назвати свободою розуму. Можливо, вона стане однією з тих жінок — яких жаліють чи яким заздрять, — котрі воліють не мати дітей. Вона йшла цегляною доріжкою, що бігла навколо стайні. Як і земля, рудуваті цеглини випромінювали тепло, якого набрали вдень. Ідучи ними, вона відчувала це тепло на щоках і на голих литках. Спіткнулася, кваплячись пробігти темним бамбуковим тунелем, і вискочила нарешті в геометрично надійний простір, викладений кам’яними плитами.

Підводне освітлення, встановлене цієї весни, все ще сприймалося як новація. Скероване вгору синювате світло надавало всьому, що знаходилося довкола басейну, знебарвленого, наче освітленого місяцем вигляду, як на фотографії. На старому металевому столику були дві склянки, скляний глечик і шмат марлі. Третя склянка з кусочками розм’яклих фруктів стояла на краєчку дошки для стрибків. Тіла в басейні не плавали, не чулося смішків із пітьми павільйону, ніхто не шикав із густої тіні бамбукових заростей. Вона повільно обійшла басейн, нічого вже не шукаючи, а просто приваблена цим світлом і скляною нерухомістю води. Попри всю ту загрозу, яку становив для сестри маніяк, приємно було бути надворі в таку пізню годину, та ще й маючи дозвіл. Насправді вона не думала, що близнюкам щось загрожує. Навіть якщо вони бачили карту місцевості, що висить у рамці на стіні в бібліотеці, і зуміли її прочитати, навіть якщо вони збиралися вийти за ці межі і йти всю ніч на північ, їм все одно доведеться йти дорогою через ліс, що тягнеться уздовж залізниці. У цю пору року, коли над дорогою нависали густі крони дерев, там було зовсім темно. Єдиний інший маршрут вів через хвіртку до річки. Але там теж немає ніякого світла, неможливо триматися стежки, уникати гілок, які низько нависли над нею, чи не залізти в кропиву, що густо росла по обидва боки. Їм не вистачить сміливості наражатися на небезпеку.

Тому їм ніщо не. загрожує, а Сесилія зараз з Леоном — і вона, Брайоні, може вільно блукати собі в темряві й обдумувати цей незвичайний день. Її дитинство скінчилося, вирішила вона, виходячи з басейну, в ту мить, коли вона роздерла афішу. Казочки залишилися в минулому, а вона протягом кількох годин стала свідком загадкових подій, бачила слово, яке неможливо вимовити, перешкодила гидкому вчинку і, наразившись на ненависть дорослого, якому всі вірили, стала учасником життєвої драми, що вже не належала дитинству. Тепер їй залишається придумати оповідання — не просто сюжети, а те, як їх розгорнути, щоб віддати належне її новому знанню. Чи, може, вона має на увазі лиш глибше розуміння власного невігластва?

Те, що вона так довго дивилася на воду, навернуло її думки до озера. Може, хлопчики ховаються в храмі на острові. Там темно, але він не дуже далеко від дому, цілком мирний, затишний куточок, де вода заспокоює, і тіней не так багато. Інші можуть піти просто через міст, навіть не заглянувши туди. Вона вирішила триматися свого маршруту й вийти до озера, обійшовши дім ззаду.

Вже через кілька хвилин вона йшла повз трояндові клумби посиланою гравієм доріжкою біля фонтана з Тритоном, де відбулася ще одна загадкова подія, яка явно передрекла всі наступні неподобства. Коли вона минала фонтан, їй здалося, що вона почула слабкий крик, а ще здалося, що вона куточком ока побачила миготіння якогось світла. Вона зупинилася й прислухалася, намагаючись почути щось окрім дзюрчання води. Вигук і світло добігли з діброви над річкою, в кількох сотнях метрів попереду. Якусь хвильку вона рухалася в тому напрямку, потім зупинилася й знову прислухалася. Нічого там не було, крім темної маси дерев, ледь видної на тлі сірувато-синього неба на заході. Трошки почекавши, вона вирішила повернутися. Щоб вийти на свою стежку, вона пішла просто до будинку, до тераси, де серед склянок, пляшок і відерця з льодом горіла гасова лампа. Скляні двері вітальні все ще були широко відчинені в ніч. Вона могла заглянути просто в кімнату. І у світлі одної-єдиної лампи вона побачила частково затінений бархатною портьєрою краєчок канапи, на якому під дивним кутом лежав якийсь циліндричний предмет, що наче завис у повітрі. Лише пройшовши ще метрів сорок, вола зрозуміла, що дивиться на людську ногу, відділену від тіла. Підійшовши ще ближче, вона побачила все в цілості; це, звичайно ж, була мама, яка чекала на близнюків. Її було майже не видно за шторами, а одна нога в панчосі лежала на коліні другої, що й надавало їй дивного, похиленого вигляду, наче вона висіла в повітрі.

Підійшовши до самого будинку, Брайоні пересунулася до лівого вікна, щоб не потрапити на очі Емілі. Вона опинилася далеко за материною спиною і не могла бачити її очей. Бачила тільки ямочку в куточку ока, біля вилиці. Брайоні була певна, що очі в мами заплющені. Голова була відкинута назад, руки лежали одна на одній на колінах. Праве плече легенько здіймалося й опадало в такт диханню. Брайоні не бачила губ, але знала, що кутики загнуті вниз, і це часто помилково приймали за знак — ієрогліф — докору. Але це було зовсім не так, бо мама була безмежно доброю, лагідною і хорошою. Дивитися, як вона сидить одна, пізно вночі, було, сумно, але й приємно. Зазираючи через вікно, Брайоні піддалася настрою, який охопив її, настрою прощання. Її мамі вже сорок сім — приголомшливо стара. Одного дня вона помре. В селі відбудеться похорон, на якому шляхетна стриманість Брайоні вказуватиме на весь безмір її горя. Коли підходитимуть друзі, щоб пробурмотіти свої співчуття, вони відчуватимуть благоговіння перед масштабом її трагедії. Їй уявлялося, як вона стоїть сама посеред величезної арени у височенному амфітеатрі на очах не тільки всіх тих, кого вона знала, але й усіх, кого вона ще пізнає, всіх людей у своєму житті, які зібралися, щоб виразити їй свою любов у зв’язку з