Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо
А той поліціянт, що пустив повз вуха зізнання злочинця у своєму злочині й похвалив дорогоцінний камінь на пальці в жінки, що несла пластикові торбини з туалетним папером та засобами для миття, показав себе не на висоті своєї професії. Він не знає, що в цій галузі промисловості, непотрібної для людства, обертається півсотні мільярдів доларів у рік і трудиться величезне військо гірників, працівників транспорту, приватних компаній, що працюють у галузі безпеки, ювелірних майстерень, страхових компаній, оптових торговців і продавців у крамницях, що торгують предметами розкоші. І мало хто усвідомлює, що ця комерція починається з багнюки й перетинає річки крові, перш ніж добутися до вітрини ювелірної крамниці.
Вона починається з багнюки, в якій бабрається той, хто шукає каміння, що має дати йому засоби до прожитку. Він знаходить кілька таких каменів і продає за двадцять доларів те, що обійдеться в десятки тисяч доларів покупцеві прикрас. Але в кінцевому підсумку він лишається задоволений, бо живе в тому регіоні світу, де люди заробляють не більш як півсотні доларів на рік, і п’ятьох знайдених каменів йому вистачає, щоб прожити життя, щасливе, хоч і дуже коротке, бо ніде не існують гірші умови праці, аніж ті, в яких трудиться він.
Знайдені камені переходять до рук невідомих скупників і негайно доставляються нерегулярним арміям у Ліберії, в Конго або в Анголі. Там призначають чоловіка, який у супроводі до зубів озброєної охорони вирушає на таємний аеродром. Сідає літак, і з нього виходить пан у костюмі=трійці в супроводі ще одного чоловіка, здебільшого в одній сорочці і з маленькою валізкою в руках. Вони обмінюються холодними привітаннями, й чоловік, що прийшов з озброєними охоронцями, передає чоловікові в сорочці кілька невеличких пакетів; можливо, під впливом якогось забобону всі вони загорнуті в старі панчохи. Чоловік у сорочці дістає з кишені спеціальну лінзу, прилаштовує її до свого лівого ока, розгортає пакетики й починає пильно роздивлятися, камінець за камінцем. Через півтори години він уже складає власну думку про матеріал; потім дістає із валізки маленькі електронні терези великої точності і зважує на них камінці. Робить якісь підрахунки на клапті паперу і вкладає матеріал у валізку разом із терезами. Чоловік у костюмі=трійці подає сигнал озброєним охоронцям, і п’ятеро або шестеро з них заходять у літак. Вони вивантажують прямо на аеродром кілька великих ящиків, після чого літак підіймається в повітря. Уся операція займає не більш як половину дня. Великі ящики відкривають. Там — снайперські гвинтівки, протипіхотні міни, кулі, що вибухають при першому зіткненні, випльовуючи цілу хмару дрібних, проте смертельних осколків. Зброю передають найманцям і солдатам, і незабаром у країні знову відбувається державний переворот, що своєю жорстокістю затьмарює всі попередні. Цілі племена винищуються, діти підриваються на мінах, втрачаючи руки й ноги, жінок ґвалтують. А тим часом дуже далеко звідти — здебільшого в Антверпені або Амстердамі — поважні зосереджені чоловіки з ніжністю, відданістю й любов’ю обробляють камені, зачаровані власною майстерністю, загіпнотизовані іскрами, що спалахують на кожній із граней цього перетвореного часом шматка вугілля. Алмаз обробляє алмаз.
На одному кінці планети жінки, що кричать від розпачу й болю під небом, затягнутим хмарами диму. А на протилежному кінці яскраво освітлені зали, з вікон яких можна милуватися прегарними будівлями старовинної архітектури. У 2002 році Організація Об’єднаних Націй ухвалює резолюцію під назвою «Процес Кімберлі», яка вимагає стежити за походженням дорогоцінних каменів і забороняє ювелірам купувати алмази, видобуті в зонах воєнних конфліктів. Протягом якогось часу респектабельні європейські майстри обробітку каміння в пошуках матеріалу звертаються лише до монополістів із Південної Африки. Але незабаром винаходять чимало способів перетворити незаконно видобутий алмаз на «законний», і резолюцію Об’єднаних Націй використовують лише для того, щоб надати політикам змогу стверджувати, що вони, мовляв, «роблять усе можливе, аби покінчити з торгівлею алмазами, що заляпані кров’ю».
П’ять років тому Ігор, який обмінював алмази на зброю, створив невеличкий збройний загін із метою покінчити з кривавим конфліктом на півночі Ліберії і досяг своєї мети — там стали гинути лише вбивці. У невеличкі села повернувся мир, а алмази стали продавати американським ювелірам, що не ставили нескромних запитань.
Коли суспільство не вживає заходів, щоб припинити злочинне насильство, людина має цілковите право робити те, що вона вважає необхідним і слушним.
Щось подібне відбулося кілька хвилин тому й на цій набережній. Коли факт убивства буде встановлено, хтось вийде до публіки і зробить заяву, яку поліція завжди робить у подібних випадках: «Ми робимо все можливе, щоб схопити вбивцю».
Авжеж, схопите ви його. Доля, завжди великодушна до нього, знову вказала йому правильний шлях. Шлях мучеництва нічого йому не дав би. Якщо все добре обміркувати, то стає очевидно, що Єва надто страждала б через його відсутність, вона не мала б із ким розмовляти протягом довгих ночей і нескінченних днів, чекаючи, коли закінчиться термін його ув’язнення. Вона плакала б, уявляючи, як він страждає від холоду, дивлячись на білі стіни в’язниці. А коли надійшов би час разом вирушити в дім на березі Байкалу, похилий вік уже не дозволив би їм навтішатися тими радощами, які вони разом планували.
Поліціянт вийшов із кав’ярні й повернувся на набережну.
— А ви досі, пане, тут? Може, ви заблукали й потребуєте допомоги?
— Ні, дякую.
