Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

урочисто й поважно, лише зрідка кидали одне на одного побіжні погляди. Мулла розпитував свідків і читав Коран. Ми присяглися. Підписали свідоцтва. Тоді один з дядьків Сораї, той, що з Вірджинії, Шаріф-джан, брат ханум Тагері, підвівся та прокашлявся. Сорая розповідала, що він прожив у США вже понад двадцять років. Працював у Службі імміграції та натуралізації, був одружений з американкою. А ще був поетом. Цей невеличкий чоловічок з пташиним обличчям і пухнастим волоссям прочитав присвячений Сораї довгий вірш, що був нашвидкуруч записаний на аркуші паперу з готелю. «Вах-вах, Шаріфе-джан!» — вигукували всі, коли він завершив.

Пригадую, як ми йшли рука в руку до сцени: я вже в смокінгу, а Сорая — прекрасна лебідка в білій сукні з серпанком. Баба шкутильгав поруч зі мною, а генерал з дружиною — коло своєї доньки. Процесія з дядечок, тітоньок, кузенів та кузин рухалася слідом за нами по проходу, розділяючи море гостей, що аплодували і мружилися від спалахів фотокамер. Один з кузенів Сораї, син Шаріфа-джана, тримав Коран над нашими головами, доки ми повільно просувалися вперед. З гучномовців лунала весільна пісня, «Агеста боро» — та сама, яку співав російський солдат на блокпості біля Магіпару тієї ночі, коли ми з бабою полишали Кабул:

Перетвори ранок на ключ і кинь його у колодязь.

Плинь повільно, любий місяцю мій, плинь повільно.

Нехай вранішнє сонце забуде піднятись на сході.

Плинь повільно, любий місяцю мій, плинь повільно.

Пригадую, як сидів на дивані посеред сцени, мовби на троні, тримав Сораю за руку, і на нас дивилися три сотні облич. Ми відбули церемонію Айна Масшаф — коли нареченим дають дзеркало і накидають на голови вуаль, щоб вони могли вдивлятися у відображення одне одного на самоті. Дивлячись на усміхнене обличчя Сораї в тому люстрі під час хвилинного затишку попід вуаллю, я вперше прошепотів, що кохаю її. І на її щоках розцвів рум’янець, червоний, як хна.

Переді мною поставали барвисті тарелі з чопан-кебабом, шол-є-ґошті[55] та диким коричневим рисом. Я бачив, як баба сидить поміж нами на дивані й усміхається. Пригадую, як спітнілі чоловіки танцювали в колі традиційний аттан[56], підстрибували, крутилися все швидше й швидше під шалений ритм табли, аж доки виснажилися майже всі й у колі лишилися тільки декілька. Пригадую, як мені хотілося, щоб з нами був Рахім-хан.

А ще пам’ятаю, як раптом мені стало цікаво, чи й Гассан теж уже одружився. І якщо так, то чиє обличчя він бачив у люстерку попід вуаллю? Чиї розписані хною руки стискав?

Близько другої ночі гулянка перемістилася з бенкетної зали в квартиру баби. І знову чай лився рікою, і лунала музика, доки сусіди викликали копів. Коли до сходу сонця лишалося вже менше години, всі гості розійшлися, і ми з Сораєю вперше лягли разом у ліжко. Усе своє життя я був поміж чоловіків. А тієї ночі нарешті спізнав ніжність жінки.

Сорая сама виявила бажання переселитися до нас із бабою.

— Я думав, ти хочеш, щоб у нас було власне житло, — сказав я.

— Ти що, кака-джан такий хворий! — відповіла вона. У її очах було написано, що так розпочинати шлюбне життя не можна.

Я поцілував її.

— Дякую.

Сорая присвятила себе турботі про мого батька. Щоранку приносила йому чай з тостом, допомагала вставати і лягати в ліжко. Давала знеболювальне, прала одяг, щодня по обіді читала міжнародні новини з газети. Готувала його улюблену страву — картопляну шорву[57], — хоч баба з’їдав заледве кілька ложечок, і щодня виводила його на коротку прогулянку кварталом. А коли батько вже був прикутий до ліжка, перевертала його щогодини з боку на бік, щоб у нього не з’явилися пролежні.

Одного дня я ходив у аптеку по морфій для баби. Повернувся додому, та щойно зачинивши двері, краєм ока помітив, як Сорая хутко ховає щось під батькову ковдру.

— Агов! Я все бачу! Що ви там робите?

— Нічого, — відповіла Сорая, усміхнувшись.

— Брехунка! — я підняв ковдру. — Що це?

Та я вже знав, що це, бо витягнув з-під ковдри оправлений у шкіру записник. Пальці пробіглися по золотистому стебнуванню на краях. І згадалися феєрверки тієї ночі, коли Рахім-хан подарував мені його, ночі мого тринадцятиліття, коли ракети з шипінням злітали в небо та розсипалися червоними, зеленими й жовтими букетами.

— Мені аж не віриться, що це ти отак пишеш, — сказала Сорая.

Баба ледве підняв голову з подушки.

— То я її змусив. Сподіваюся, ти не проти.

Я віддав записник Сораї і вийшов з кімнати. Баба ненавидів, коли я плакав.

Через місяць після весілля до нас на вечерю навідалися генерал Тагері з халою Джамілею, Шаріф, його дружина Сюзі та кілька Сораїних тіток. Сорая приготувала сабзі челлов — білий рис зі шпинатом та ягнятиною. Після вечері ми пили зелений чай і грали в карти, розділившись на групки по четверо. Я і Сорая грали з Шаріфом та Сюзі за кавовим столиком поряд з диваном, на якому під вовняною ковдрою лежав баба. Він спостерігав, як я жартую з Шаріфом, як переплітаються наші з Сораєю пальці, дивився, як я відкидаю пасмо волосся з її обличчя. Я бачив, що подумки він усміхається, і усмішка його така широка, як кабульське небо вночі, коли тремтять тополі, а в саду несамовито тріщать цвіркуни.

Майже опівночі баба попросив допомогти йому вкластися в ліжко. Ми з Сораєю закинули його руки собі на плечі й обхопили батька за спину. Коли вже вмостили його на ліжко, баба сказав Сораї вимкнути лампу. А тоді попросив нас нахилитися і поцілував обох.

— Кака-джан, зараз я принесу морфій і склянку води, — промовила Сорая.

— Не треба, — заперечив баба. — Сьогодні не болить.

— Добре, — відповіла вона і підтягнула вище ковдру.

Ми зачинили двері.

Баба більше не прокинувся...

Усі місця на паркінгу біля мечеті в Гейварді були зайняті. Імпровізована стоянка утворилася на голому полі позаду будівлі — там щільними рядами розмістилися седани й універсали. Щоб знайти місце для машини, люди мусили проїхати три-чотири квартали на північ від мечеті.

У чоловічій частині мечеті, великій квадратній кімнаті, паралельними рядами були розстелені афганські килимки та матраци. Чоловіки скидали взуття при порозі, входили та сідали на матраци, схрестивши ноги. Мулла співав у мікрофон сури