Діти морських туманів - Клод Кампань

Після вранішньої зливи знову стояла гарна погода. Скориставшись з цього, Нікола вирішив вертатися додому іншою дорогою, щоб помилуватися довколишніми краєвидами. Проїхавши трохи, він зупинив машину недалеко від берега річки Курс і пустив Марінетту погуляти на лужку:

— Іди побігай трошки! І не вертайся, доки не нарвеш великий букет ромашок для мами!

Потім підійшов і сів коло мене.

— Фан, — почав він, — пригадуєш, як ти вийшла переді мною з кабінету лікаря, щоб піти заповнити листки соціального страхування?

Я добре все пам'ятала.

— Тих кількох хвилин було досить, щоб лікар, прощаючись, запитав у мене дружнім тоном: «Наречена? Чи ні?»

Я здригнулася, як часом, їдучи в машині разом з Гійомом, здригаюся від якогось несподіваного різкого повороту.

— І що ж ти відповів? — прошепотіла я.

— Відповів: «Ми просто друзі!», — мовив він спокійно.

Я зітхнула полегшено:

— Дякую, Нік.

— Навіщо дякувати? Я сказав правду! Принаймні правду так, як воно є зараз… Додам, що саме по-товариському мені б хотілося продовжити цю розмову, і я просив би, щоб ти спокійно вислухала мене.

Він помовчав трохи, потім дістав сигарети, запропонував і мені. Цього разу я не відмовилася, бо почувала себе збентеженою, чекаючи, що скаже Нікола, а сива хмаринка диму часом допомагає заповнити мовчанку, коли не знаєш, що відповісти.

По той бік дороги, схований у зеленому вибалку, манив мене своєю таємничістю якийсь сірий будиночок. Скромна двоповерхова оселя, трохи скособочена під шиферним дахом, з вікнами й дверима, оздобленими круглим фронтоном, з глибоко врослими в землю стінами — наче далекий погляд стариганя, чиї очі вже позначено печаттю вічності. Цей голубуватий дах, це мереживо пелюсток, серед яких, наче із шкатулки для коштовностей, визирає лагідне сивоголове жіноче обличчя, — мені ввижається, ніби це моя бабуся Фанні висовується з віконця, щоб утримати свою онуку на порозі необачної подорожі.

— Можливо, це здивує тебе, Фанні, але я запитую цілком серйозно: як ти уявляєш своє життя в Норвегії?

Я не відповіла, бо, правду кажучи, зовсім не уявляла свого життя в Норвегії.

Справді, я завжди гнала від себе думки про таку можливість.

— А я не раз думав про це, і знаєш що?

Широким жестом Нікола обвів навколишню рівнину, порізану подекуди невисокими горбами, що поросли купами дерев. На обрії бовваніла самотня церковна дзвіниця, виднілася жменька дахів, обгороджена ферма. Де-не-де — пасовиська, вигони, там бродили череди корів, тоненька смужка річки губилася ген вдалині і знову верталася до містечка В'єрр-Еффруа, що снило на осонні…

— Уявити тебе в Норвегії,— провадив далі Нікола, — однаково, що уявити все це пересадженим живцем до крижаної тундри. Уявити, як маленька білява фермерка лізе на рею корабля вікінгів, плачучи за своїми покинутими курми. Адже ти для мене, Фан, ніби втілення нашого рідного краю…

Не знаю чому, але те, що Нікола порівняв мене з фермеркою, яка побивається за своїми курми, зовсім не обурило мене, так само як і перспектива перенесення цього куточка Булонського графства до крижаної тундри. Та чого я не годна винести — то це отого сірого будиночка, що символізує для мене мою вітчизну, отого будиночка, який тягнеться до мене душею і який завтра може назавжди закрити віконниці-повіки і почати мало-помалу конати, неспроможний стерпіти, коли одного ранку, створеного для щастя, дівчина, котрій він запропонував себе, покине свій рідний край…

Я втомлено похитала заперечливо головою і випустила хмарку диму. Якщо іноді у мріях я й бачила, як Ян везе мене до Норвегії, то ця Норвегія справді уявлялася мені якоюсь нереальною, казковою.

— Я оце питаю себе, чи Гійом або Капітан хоч коли-небудь казали тобі про те, яким буде твоє життя там. Ви ж усі троє такі поети-романтики!..

— Ти так думаєш? — щиро здивувалася я.

— Чи я так думаю!.. Ваші Сонячні Дзиґарі здаються мені бригантиною, яка пливе крізь бурі і шторми, не збиваючись із курсу. Капітан і в сто років сам вестиме свою бригантину під зорями. Гійом — то така людина, яка думає своїми руками, і самі його руки — то жива поема. А ти… ти сільська дівчина, проста, як медуниця-таволга, нездатна рости десь на балконі… Авжеж, усе це гарний букет, йому б стояти в полив'яному глечику десь на поличці каміна, а не на вікні в норвезькому порту Берген, відкритому всім крижаним вітрам, із затхлим запахом риби.

Я лагідно перебила його.

— А тобі не здається, що в цю хвилину ти стаєш четвертим поетом-романтиком у цьому тріо?

— Це тому, що від вас не можна не заразитися, слово честі! Але ти так і не відповіла на моє запитання, Фан! Скажи: Капітан чи Гійом розмовляли коли-небудь з тобою серйозно про Норвегію?

Мовчанка. Я рилася в своїй пам'яті. Справді, ніколи дід, а тим паче брат не говорили про Норвегію інакше, як тільки згадуючи Гріга, Ланге Мюллера[6] чи битву під Нарвіком[7]. Як той, хто хотів би розповісти про Францію через Бувін[8], Франсіса Жамма[9] чи Жанну д'Арк… Правда, мені довелося зустрітися з норвезькими офіцерами на кораблі, але вони так причарували до себе Яна, а я почувалася тоді зовсім чужою серед них і хотіла тільки скоріше піти звідти…

— Ні,— визнала я, — вони нічого мені не розповідали про ділових людей, про торговців китовим жиром чи філе замороженої тріски…

Ще менше така сільська стримана і соромлива дівчина, як я, могла уявити собі в цю хвилину дивні чужі