Сестра Керри - Теодор Драйзер
Герствудові подобалось, що Керрі виявляє такі риси. Мабуть, ніщо не знаходить у нас такого відгуку, як честолюбні прагнення інших, бодай у самому зародку. Такі прагнення роблять людину сильною, яскравою, прекрасною.
А Керрі саме відчула дотик цього божественного натхнення. Вопа слухала хвалу обох закоханців, якої ще нічим не заслужила. Почуття до неї, природно, впливало на їхню оцінку того, що вона збиралась робити і робила. Недосвідченість дозволила їй зберегти невгамовну фантазію, яка давала собі волю, хапаючись за кожну соломинку і перетворюючи її на чарівний золотий жезл, що допомагає віднайти скарби життя.
— Стривайте! — сказав Герствуд. — Я, мабуть, знаю когось у цій ложі. Я ж сам належу до ордену Лосів.
— О, він не повинен знати, що я вам про це розповіла!
— Звичайно, — відповів управитель бару.
— Мені б дуже хотілося, щоб ви прийшли на виставу, але я не уявляю, як це можна буде влаштувати, якщо Чарлі сам вас пе запросить.
— Я неодмінно буду там, — ніжно запевнив її Герствуд. — Я зумію влаштувати все так, що він і не догадається, що я дізнався від вас. Покладіться на мене.
Те, що виставою зацікавився Герствуд, мало неабияке значення, бо управитель бару займав серед членів ордену Лосів дуже поважне становище. Він одразу вирішив, що візьме з кількома друзями ложу і замовить для Керрі квіти. Він подбає, щоб вистава була якнайпишніша і любе дівчатко могло показати свій талант.
Днів через два Друе навідався у бар на Адамс-стріт, і Герствуд одразу його помітив. Це було о п’ятій годині, в барі зібралося багато відвідувачів — комерсантів, акторів, директорів різних підприємств, політичних діячів, ціле збіговисько огрядних, рожевощоких добродіїв у шовкових циліндрах, з накрохмаленими манишками, з перснями на пальцях і діамантовими шпильками в галстуках. Біля одного кінця блискучого прилавка ціла компанія крикливо вдягнених спортсменів, жваво розмовляючи, оточила відомого боксера Джона Селлівана. Друе пройшов через бар, весело поглядаючи навколо, у нових жовтих черевиках, що голосно рипіли.
— Сер, — мовив Герствуд, — я вже дивувався, що з вами сталось. Думав, що ви вже поїхали.
Друе засміявся.
— Якщо ви не будете приходити до нас більш регулярно, доведеться вас викреслити із списку постійних клієнтів.
— Нічого не поробиш, — відповів комівояжер. — Я був дуже зайнятий.
Вони неквапливо попрямували до прилавка, протискуючись крізь галасливу юрбу знаменитостей. Елегантний управитель раз у раз тиснув комусь руки.
— Я чув, що ваша ложа влаштовує спектакль? — зауважив Герствуд ніби між іншим.
— Так. А хто вам сказав?
— Та ніхто. Мені прислали два квитки по одному долару. Має бути щось цікаве?
— Не знаю, — відповів комівояжер. — Мене попросили, щоб я знайшов для них кого-небудь на одну з жіночих ролей,
— Я не збираюсь іти, — сказав спокійно Геретвуд, — але, звичайно, внесу гроші. А як там взагалі йдуть справи?
— Та ніби добре. Вони хочуть на виторг від спектаклю придбати меблі.
— Ну що ж, — мовив управитель бару, — побажаємо їм успіху! Ще по одній?
Він не збирався більше нічого говорити з цього приводу. Якщо він тепер прийде на спектакль з кількома друзями, можна буде сказати, що його умовили піти.
Що ж до Друе, то він вирішив, що треба уникнути можливих непорозумінь.
— Моя дівчинка, здається, теж візьме участь у спектаклі,— кинув він, трохи подумавши.
— Та невже? Яким чином?
— Бачите, вони не могли знайти виконавиці на одну роль, попросили мене пошукати, я сказав про це Керрі, і вона хоче спробувати.
— Чудово! — мовив управитель бару. — Це буде для неї приємна розвага. Вона вже коли-небудь грала на сцені?
— Ніколи.
— Зрештою, це не такий уже серйозний спектакль.
— Ну, Керрі не дасть маху! — заявив Друе, якого трохи образили сумніви щодо її артистичного хисту. — Вона дуже швидко входить у свою роль.
— Та невже? — промовив Геретвуд.
— Так, запевняю вас; вона мене просто здивувала вчора ввечері, слово честі.
— Треба буде її підбадьорити, — сказав управитель бару. — Я подбаю про квіти.
Друе усміхнувся, зворушений такою добросердістю.
— А після вистави можна буде повечеряти втрьох.
— Я думаю, що вона добре гратиме, — сказав знову Друе.
— Треба буде подивитись на неї. Звичайно, вона гратиме добре. Ми її примусимо! — і Геретвуд усміхнувся своєю легенькою, швидкою усмішкою, добродушною і водночас лукавою.
А Керрі в цей час була на першій репетиції. Тут порядкував містер Квінсел, якому допомагав містер Мілліс, молодик із сценічним стажем, щоправда, ніколи належно не оціненим. Він тримався діловито й упевнено, майже грубо, забуваючи, що ті, кого він пробував навчати, — аматори-добровольці, а не його наймані підлеглі.
— Слухайте, міс Маденда, — звернувся він до Керрі, коли вона спинилась, не знаючи, в який бік іти, — ви довго збираєтесь отак стояти? Надайте ж відповідного виразу сво-ему обличчю! Запам’ятайте: ви стурбовані появою незнайомця. Ось як ви повинні йти! — і він пішов по сцені, зовсім зігнувшись і знітившись.
Керрі це не вельми сподобалось, але вона дуже ніяковіла в новому оточенні, серед чужих людей, схвильованих, як і вона, і була готова робити все, що скажуть, аби тільки не провалитись. Вона пройшлася по сцені, як їй було паказано, повторюючи рухи свого наставника і почуваючи, що це зовсім не те, що потрібно.
— Ви, місіс Морган, — звернувся режисер до молодої дами, яка мала виконувати роль Перл, — сідайте ось тут. Ви, містере Бамбергер, стійте тут, ось так! Ну, тепер говоріть!
— «Поясніть», — ледве чутно промовив містер Бамбергер. Йому припала роль Рея, закоханого в Лауру; цей персонаж, людина світська, вагається в своєму намірі одружитися з нею, коли дізнається, що вона безрідна сирота.
— Ні, заждіть… що там у вас у тексті?
— «Поясніть», — повторив містер Бамбергер, напружено дивлячись у свою роль.
— Так, — зауважив режисер, — але там сказано також, що ви вражені. Повторіть ще раз, але постарайтеся мати вражений вигляд.
— «Поясніть!» — гукнув містер Бамбергер щосили.
— Ні, ні, це нікуди не годиться! Скажіть ось так: «Поясніть!»
— «Поясніть!» — промовив містер Бамбергер, намагаючись наслідувати режисера.
— Так краще. Далі!
— «Одного вечора, — заговорила місіс Морган, до якої дійшла черга, — батько і мати зібралися в оперу. Коли вони переходили Бродвей, їх, як звичайно, оточила юрба дітей, що просили милостині…»
— Заждіть! — кинувся до неї режисер, піднявши вгору руку. — Вкладайте більше почуття в свої слова!
Місіс Морган глянула на нього так, ніби чекала, що він її вдарить. В її очах спалахнуло обурення.
— Не забувайте, місіс Морган, — додав режисер, не звертаючи ніякої уваги на її погляд, але все ж трохи змінюючи тон, — що ви розповідаєте зворушливу подію. Мається на увазі, що ви розповідаєте прикрі для вас речі.