У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Я відчував, що нічого не узнаю про Альбертину і що мені зроду не розмотати клубка сили достеменних подробиць і вигаданих фактів. І що так буде завше, аж до краю, хіба що забрати її до в’язниці (але ж і з камери тікають). Того вечора ця думка будила в мені лише неспокій, але в цьому неспокої уже бринів якийсь трепет передчуття прийдешніх довгих мук.
— Ні, ні, — відповів я, — я ж бо вам казав, що звільнюся через три тижні, не раніше, а завтра в мене такі самі клопоти, як повсякдень». — «Гаразд... лечу... шкода, що я у приятельки, а вона...» Я відчув у голосі її розрахунок на те, що я відкину її пропозицію, яка, виходить, була нещира, і надумав загнати її в куток. — «Ваша приятелька мене не обходить, приїздіть чи не приїздіть — то ваш клопіт, не я вас просив приїхати, ви самі зголосилися». — «Не гнівайтеся, зараз сідаю до фіакра і за десять хвилин у вас». Отож-бо з нічної глибини Парижа, звідки вже долетів до мого покою, вказуючи радіус дій далекої від мене істоти, голос, який оце зараз вилониться і з’явиться тут, отож-бо після цієї доброї вісті прийде та сама Альбертина, яку я колись бачив під бальбецькими небесами, коли кельнерів Ґранд-отеля, що накривали на стіл, сліпило вечорове світло, коли з пляжу, де блукали запізнілі переходні, вечорові подмухи вільно вливалися до величезної їдальні, де перші столувальники ще тільки всідалися, де в дзеркалі за шинквасом пропливав червоний відблиск пароплава — останнього до Рівбеля — і де довго сіріла паленина його димка. Я більше не питав себе, чому Альбертина затрималася, а коли Франсуаза вступила до покою й оповістила: «Панночка Альбертина прийшла», я недбало кинув, не повертаючи навіть голови: «Як, це мадмуазель Альбертина? Так пізно?» Але, звівши потому очі на Франсуазу, ніби цікавий знати, чи відповість вона ствердно на мій вигук, кинутий удавано щирим тоном, я з подивом і люттю побачив, що, здатна змагатися з самою Бермою у хисті робити красномовними неживі шати і риси обличчя, Франсуаза навчила, як треба виглядати, і свій корсаж, і своє волосся, з якого найбіліше, виставлене на поверхню замість метричного свідоцтва, падало на її карк, зігнутий під тягарем перевтоми й покори. Вони уболівали над нею: глупої ночі її — в такі літа — розбудили й витягли з теплої постелі, змусили абияк одягтися — чи ж довго так схопити пневмонію? Отож, бо-ючись, як би Франсуаза не подумала, ніби я перепрошую її за Альбертину, я додав: «Принаймні я їй вельми радий, це просто чудово» — і дав волю своєму нестримному захватові. Одначе нескаламученим цей захват зоставався лише доти, доки не озвалася Франсуаза. Ця остання, анітрохи не нарікаючи, вдаючи, нібито їй, бухиці, доводиться стримувати кашель, і лише мерзлякувато кутушкаючись у шаль, заходилася переказувати мені все, що сказала Альбертині, не забувши спитати, як ся має її тітка. «Я їй відрубала просто з моста: панич навряд чи думає, що панночка з’явиться, бо це не така пора, щоб приїжджати, адже уже на світ благословляється. Але вона, певне, була в таких затишках, де вельми весело, бо навіть не пошкодувала, що змусила панича чекати, — мовляв, чхати їй на все. «Краще пізно, ніж ніколи!» — ось її відповідь. 1 Франсуаза додала, прошивши наскрізь моє сер-' це: «Таку мову завела вона недарма, тут щось та є...»
Усе це не вразило мене несподіванкою. Я казав уже, що Франсуаза, виконавши дане їй доручення, воліла за краще звітувати про те, що сказала вона сама (над чим розводилася охоче й розлого), а не про те, що відповіли їй. Коли ж як виняток переказувала нам коротко відповідь наших приятелів, то силкувалася (бодай міною, тоном, які, за Франсузиними запевненнями, супроводжували ці слова) надати їм чогось ущипливого для нас. У найгіршому разі вона обмежувалася реплікою, що постачальник, до якого ми її послали, скривдив її, — ясно, що вона це приточила від себе, — але виставляла справу так, що, мовляв, скривджено хай і її, але ж кривда, завдана нашій представниці, речниці від нашого імени, окошується і на нас. Доводилося переконувати її в протилежному: вона зле зрозуміла, у неї манія напастуван-ня, не можуть же всі гендлярі змовитися проти неї. Зрештою настрої гендлярів мене мало обходили. Інша річ Альбертина. І повторюючи ті іронічні слова: «Краще пізно, ніж ніколи!», Франсуаза підказала моїй уяві цілу картину: як Альбертина розважається цілий вечір із приятелями і як їй весело з ними, не те що зі мною. «Якесь чуперадло у плескатому, як корж, капелюшку, та ще й вирлоока, кумедія, та й годі, а її пальтечко, треба давно його підлатати — міль усе попроїдала. Без сміху дивитись на неї не можна!» — додала, ніби насміхаючись, Франсуаза: хоча її враження завжди розбігалися з моїми, але їй завше кортіло поділитися зі мною своїми. Я навіть навзнаки не показав, що уловлюю в її тоні зневагу та кпини, але, щоб віддати віть за віть, відповів Франсуазі, хоча в очі не бачив згаданого нею капелюшка: «Те, що ви називаєте «коржем», насправді чарівний капелюшок...»
— «Але ж він ламаного шага не варт», — урвала мене Франсуаза, вже зовсім згірдно. Ось тоді я (лагідно і спроквола, аби моя облудна відповідь справляла враження не гніву, а самої істини), але не зволікаючи, щоб не змушувати Альбертину чекати, сказав Франсуазі прикрі слова: «Ви славна жінка, — солодкомовно почав я, — ви хороша людина, ваших чеснот не перелічити, але якою ви приїхали до Парижа, такою і залишились: ви й допосі нічого не тямите в туалетах і ламаєте язик». 1 цей докір був напродиво дурний, бо французькі слова, поаравною вимовою яких ми так пишаємося, не що інше, як те саме «ламання», оскільки їх «ламали» галли, перековерзуючи латинську чи саксонську мови, бо наша
