Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— А як же ти вибралася з вагона — вся у вугільній пилюці, як сталося, що ніхто не помітив? І на волі чимало таких, хто пантрує за втікачами! Невже таке щастя? — сумнівалися Ма-річка з Орисею.
Зіна спершу відмовчувалася — така вона, мовляв, щаслива, отак їй вдалося перехитрити всіх найхитріших, але потім, коли познайомилася з дівчатами ближче, тихенько розповіла їм, як усе було насправді. Ця історія виявилася набагато романтичнішою та вірогіднішою, ніж вигадка про вугільний вагон.
Зінаїда Кудінова вчилася у Москві в інституті, де вивчають східні мови, на відділенні, що спеціалізувалося на вивченні Китаю, тому знала звичаї країни та вміла розмовляти китайською. Ще під час війни вийшла заміж за красивого та мужнього Артема Кудінова — льотчика винищувальної авіації. Чекала чоловіка з фронту, тремтіла душею — і дочекалася. Та хвилини щастя були короткими — повоєнна хвиля репресій змела усіх, хто не потрапив під мітлу 37-го. За родом професії Зіна мусила спілкуватися з іноземцями. От і «пришили» шпигунство.
Та знання мови згодилося й тут. У зоні на кухні працювали китайці. Людина, яка знала їхню рідну мову, стала їм близькою. Старший серед них, Лі Шу Пенг, на той час дістав особливого привілею куховарити для найвищих офіцерів. Спокійні, невисокі на зріст, слухняні люди із жовтим кольором обличчя видавалися на перший погляд зовсім безпечними. Опинившись тут, на жорстокій півночі, вони намагалися триматися купки, щось там лепетали по-своєму, посміхалися і чемно кланялися, притискаючи худенькі жовті ручки до серця, чим остаточно підкупили серця наглядачів і начальства, а також переконали їх у повному підкоренні новій владі та відсутності будь-яких лихих намірів. Російською китайці майже не розмовляли, а дитячий лепет, побудований із самих інфінітивів за законами китайської мови, переконував кожного в їхній тупості та розумовій обмеженості. Спокійніших та потульніших в’язнів годі й шукати!
Звідки ж узялася легенда про легендарну східну мудрість та підступність? Звідки вислів — «хитрий, як сто китайців»? Спілкуючись із цими людьми, Зіна зрозуміла всю глибину їхньої мудрості, всю гіркоту образи на країну, яка так підступно їх обдурила, ненависті до її правителів та жаги помсти — в особливий, східний спосіб. Ох, і помилялися ж начальники, вважаючи, що мають справу зі скореним, напівдитячим народом! Ох, і хибними були їхні поняття про китайців лише як про добрих кухарів та слухняну прислугу!
Як можна було гадати, що нація, чия історія сягає у глиб тисячоліть. народ, що створив порох, збудував Велику Китайську стіну, відкрив таємниці творення порцеляни та шовку, насправді здатен лиш посміхатися та кланятися! Хоч би задля власної безпеки глянули у слідчу справу, поцікавилися, а ким був оцей маленький, тихий, послужливий, майже непомітний китаєць Лі Шу Пенг до арешту! Може, здивувалися б — радником посольства! Може, замислилися, а що ж оцей тупуватий на вигляд чоловік може комусь радити? Йому ж і місце тільки на кухні, і всі його думки лише про те, як догодити начальнику табору та його дружині, як повернути рум’янець на щічки його донечки, як накрити розкішний стіл для гостей із тих небагатьох продуктів, які завозилися з материка.
Нікому й на гадку не спадало, які думки рояться в цій голові! Які хитромудрі комбінації прокручує цей схований під високим чолом мозок! Як прагне він реваншу! Як мріє перемогти цю добре продуману, відпрацьовану, невідмовну у своїй жорстокості та запрограмованості на смерть систему!
Не може бути, щоб у цій стіні, що відділяє навіть найстрашнішу, найнадійнішу тюрму від світу, не виявилося шпаринки! А якщо шпаринка є, то витончений східний розум, вишукані китайські хитрощі віднайдуть спосіб визволити бодай одну жертву з пазурів червоного дракона!
Звісно, мріяти про втечу китайців з північної неволі — річ марна і безнадійна. За воротами тюрми жодному з них не вдасться розчинитися у людському морі — на їхніх обличчях викарбувана нетутешність. Ще десь на сході, ближче до китайського кордону, там, де люди звичні до такого сусідства, можна було б спробувати, але не тут, на півночі європейської частини країни. Для них цей шлях закрито, проте Зіна, жінка, що знає мову Великого Китаю, з повагою ставиться до їхніх традицій, розуміє і поважає душу китайців, може реалізувати прагнення до визволення! Важливо не те, хто опиниться на волі, важливо перехитрувати цю машину смерті! він покаже їм, цим зарозумілим європейцям, наскільки примітивною і недолугою вона насправді є! їм тільки здається, що все продумано, що голод, холод і вічні сніги нездоланні!
І Лі Шу Пенг взявся до роботи. Зовні це нічим не проявлялося. він так само пильно ставився до своїх обов’язків осо-бистого кухаря начальника табору. Готував смачні та поживні страви. Намагався урізноманітнити не таке вже й веселе меню радянської кухні. І думав, думав, думав...
У зоні кожен, хто має справу з продуктами, майже всесильний. За невеличкий шматочок масла вдалося через бригадира влаштувати Зіну на кухню. Пенг розпитував про все — як влаштована система проходів у бараки, як можна вийти за межі зони. І щоразу переконувався — неможливо. Неможливо ні вийти, ні виповзти, ні виїхати за межі зони навіть мертвим — кожному покійнику перед похованням спеціально призначений енкаведешник проколював штиком живіт. Можна хіба вилетіти. Якщо ти птах і маєш крила.
Крила у Зіни були. її чоловік, Артем Кудінов, був льотчиком. Залишалися дрібниці — повідомити йому про місце, де катується дружина, і розробити план її звільнення.
Хитромудрий китайський розум запрацював повільно, тихо й точно. Ніхто й не здогадувався, звідки така запопадливість у приготуванні до свята — дня народження господині дому, яке припадало на початок липня. Липень, тільки цей літній теплий місяць підходив для здійснення їхніх планів.
Щоб прийняти гостей, начальник не шкодував грошей. Тут, у цих диких краях, єдине задоволення, єдина розвага — накрити стіл, посидіти, поспівати, випити, закусити смачно й вишукано — китайський повар мастак на вигадки! Для цього довелося замовити деякі особливі компоненти для страв — китаєць, виявляється, мав у Москві зв’язки, а зараз, за умов зміцнення дружби з Пекіном, з’явилася можливість діставати деякі делікатеси... Для того й воювали, для того й проливали кров, щоб зараз, після війни, пожити по-людськи! Ну, написав там китайоза якийсь папірець по-своєму — дідько його прочитає, — ну то
