Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
«Ти не образилася, що я не цікавлюся?» – випередив мене Артур. Я відповіла на це поширеним плечовим маневром. «Розумієш, ви всі доклалися, щоб я відсторонився від родинних справ. Агнес розуміє своє сестринство виключно як старшість. Мене це не цікавило і в дитинстві, годі говорити про зараз. Про справи Манфреда я інколи читаю в пресі», – Артур кивнув у бік журналу. «Щодо Йохана, то достатньо знати, що він є. Йохан як Конституція. Звичайно, коли мене припре, я згадаю про нього першим, якщо встигну. Бо він більш за мене переймається репутаційними справами, а я уявно належу до його родини. Я не встигну відкрити рота, як він уже обкладеться всіма необхідними файлами. Ти мені найближча людина, але не настільки, зрозумій мене правильно, щоб перейматися твоїм життям. Не кажучи вже про життя та смерть діда твого батька».
Мені подобалася відвертість Артура. Я запевнила його в тому, що не ображаюся. Він легко встав, вийшов у коридор, це було несподівано, що я забарилася і не кинулася його провести, як він повернувся. З пакетом у руках. «Це – тобі». М’ятно-зелений шалик у маленькі чорні саламандри. Всі з закрученими хвостами, певне, щасливим вважається той, де в однієї з ящірок хвіст закручено в інший бік. Артур всміхався. Я метушливо розглядала шарф, як дитина розпаковує кіндер-сюрприз, щоб дізнатися, яку той ховає іграшку. Щасливий чи ні? «Щасливий?» Дядько гмикнув. «Дізнайся сама. Я витяг його з нової партії. Подобається?» Я схвально кивнула, шикарний шалик. «Бувай, повідом, коли вирушаєш, я маякну своїм, щоб тебе зустріли». Я пообіцяла. Артур пішов.
Я влізла в свою пошту і збагнула, що дуже давно не реагувала на листи студентів. Відкрила перший, другий, але відповідати не хотілося. Створила нову теку і перенесла листи туди, коли-небудь я приділю ним увагу.
Я відкрила сторінку з мапою України, чорт забирай, але я нічого не знаю! Невже жодної асоціації? Я заплющила очі. Отже, Чорнобиль – ядерна катастрофа. Вродливі та дешеві жінки. Навіть у моїй поштовій скриньці я знаходила рекламні листівки, котрі заохочували мене відправитися до України у пошуках нареченої чи дівчини для сексуальних розваг. Ну і брати Кличко. Я почала робити закладки. Проблема була в тому, що української та російської я не знала, сторінок англійською було обмаль, німецькою – майже нічого не було. Навіть концерн BMW, не знаю, чого я взагалі про нього згадала, – спілкувався зі мною, здається, російською. З іншого боку, чого мені пхатися в Україну купувати німецьку машину? А українцям не потрібне знання німецької, щоб їздити на авто. Я замислилася, от якби купівля машин примушувала вчити мову, що б було? Англійська, японська та німецька панували б світом. Наприклад, Манфред базікав би японською або ніколи в житті не купив би свою хвалену «тойоту».
Раптом мені схотілося випити. І випити багато. В барі саме було кілька пляшок іспанського вина, турботливо подарованих мамою на випадок, якщо мені трапиться цікавий чоловік. Напевне, прихильник тверезого життя, на думку моєї мами, мені не світив.
І тут він зателефонував, прихильник тверезого життя. Мій колишній, Оскар. «Я можу до тебе зайти найближчим часом?» Мама працювала на братовому фронті, а батько, виявляється, займався Оскаром. Утім, батько не дуже енергетично витратився: Оскар, якби йому це дозволили, залюбки живився б татковими мікробами. Справа в тому, що я не могла відмовити Оскарові у візиті. Бо для нього це було доктринально-важливо. Він, наче в лати, загортався в таткові постулати. Я почала говорити віршами.
Оскар виглядав так, наче вбрався на фотосесію. Його костюм ніби промовляв до мене: уявляєш, скільки він витратив зусиль? Власне, найкраще для костюма та Оскара було б запакувати їх до портпледа або підвісити на вішак, щоб не зім’яти, не обляпати. Я бачила, що Оскар не знає, як розпочати розмову, але допомагати йому не хотіла. Це вам не суд, пане адвокате, де суддя завжди кидає репліки. Він усівся у крісло, в якому до нього сидів Артур, і гортав той самий журнал, якби поряд була секретарка Артура, Оскар неодмінно отримав би чай або каву, але на мене це перегортання не діяло. Я продовжувала сидіти на дивані з ноутом на колінах. Оскар мовчав, він чудово знав, що його надбана й натренована впертість переможе мою природну.
Тому я вирішила, що цілком можна поговорити про Лі. Його дівчину. Вони разом працювали. Про неї кілька разів починав розмову мій батько, певне, для того, щоб я схаменулася і зрозуміла, який скарб я викопала та віддала невідомо-кому, не залишивши собі навіть відсотків. Взагалі-то я думала, що Лі – китаянка, тому моє питання було таким: «Слухай, батько розповідав мені про твою дівчину. Лі. А чим її катували в дитинстві – гімнастичним знаряддям чи піаніно?» Переможці архітектурного конкурсу гепнулися на підлогу. «Перепрошую?» Я повторила питання. Оскар дивився на мене поглядом, у якому поєдналися подив та недовіра. Мабуть, підозрював, що я щось знаю про Лі. А він – ні.
«Ти зовсім не цікавишся європейською документалістикою з прав людини», – почала я. «Тоді б знав, що в Китаї дітей змалку готують до блискучого спортивного або музичного майбутнього, щоб виборсатися зі злиднів». – «А яке відношення Лі має до Китаю?» – «Безпосереднє, я так думаю». – «Якого ти так думаєш?» Оскар так і не навчився не реагувати на шпильки. А батько стільки доклав зусиль. І – марно. Оскар підвівся. «А. Збагнув. Ти так подумала через ім’я, так?» Я підтвердила його здогад. «Знаєш, а добре, що ти не розпочинала суддівської кар’єри, дуже добре. Суспільство від цього тільки виграло. Бо Лі насправді Лісель». І тут я почала реготати. Навіть не тому, що помилилася, а тому що знала значення цього імені. Лісель. О, Оскар усе продумав, він навіть дівчину обрав з суддівським ім’ям «Моя присяга». Це повинно стати подружнім жартом, бо вони ж обов’язково вишкрябаються у судді. Його честь, що має ім’я – Спис Бога, та Її честь, що зветься – Моя Присяга, – чарівно.
Оскар склав руки на грудях. Придушує праведне обурення. Можна було б запропонувати йому винця, але він сприйме це однозначно: що я вирішила його звабити, повернути, пригорнути. Звичайно, можна було б у це погратися. Але вина – шкода. Тут я пригадала, що мені треба послухати музику Лятошинського, ноти було вкладено
