Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

підхід, відтворення всіх лексичних особливостей; Арнольд наполягав на неодмінному усуненні всіх деталей, які відвертають увагу від головної думки. Перший принцип дає змогу домогтись однорідності та позірної адекватності; другий дозволяє постійно робити якісь нові відкриття. Обидва мають менше значення, ніж сам перекладач та його літературні здібності. Перекласти якийсь твір згідно з духом оригіналу — це таке грандіозне й таке фантастично складне завдання, що може так і залишитися лише в намірах. Перекласти твір буквально вимагає досягнення такої екстравагантної точності, що навряд чи за це хтось візьметься. Набагато серйознішим завданням, аніж ці недосяжні цілі, є збереження або відмова від збереження певних подробиць; набагато важливішим, аніж ці віддання переваги та пропуски, є синтаксична будова речень. У Лейна вона дуже приваблива, як і годиться для читання в пристойному товаристві. Для його словника характерним є надуживання латинських слів, що не можуть бути виправдані прагненням до максимальної лаконічності. Він нерідко виявляє неуважність: уже на першій сторінці свого перекладу застосовує слово «романтичний», який для бородатого мусульманина з дванадцятого сторіччя був би очевидним футуризмом. Іноді брак чуттєвості буває йому на користь, бо дозволяє вставляти в патетичні контексти прості слова з непередбачено успішним результатом. Либонь, найяскравішим прикладом взаємодії різнорідних слів буде той, який я наведу нижче: «And in this palace is the last information respecting lords collected in the dust»[101]. Ще одним — ось така формула: «В ім’я Вічно Живого, який не помер і не помре, в ім’я Того, Кому належать слава і життя вічне». Якби це був переклад Бертона — випадкового попередника завжди легендарного Мардрюса, — я не здивувався б, побачивши в ньому формули, що так добре відповідають стандартам східного мислення; у Лейна ж вони зустрічаються так рідко, що я змушений визнати їх неумисними, а отже, й справжніми.

Стало традицією висміювати скандальну добропристойність перекладів Ґаллана і Лейна. Я сам віддав належне цій традиції. Добре відомо, що вони не змогли адекватно перекласти ані історію про нещасливця, який побачив Ніч Влади, ані прокляття сміттяра тринадцятого сторіччя, якого обманув дервіш і який був схильний до содомії. Добре відомо, що ці двоє дезінфікували «Ночі».

Огудники аргументують свою критику тим, що в процесі такого перекладу зникає або погіршується простодушна наївність оригіналу. Але вони помиляються: у казках «Тисячі й однієї ночі» немає нічого наївного (з погляду моралі); це переказ стародавніх оповідок у формі, доступній для плебейського або ницого смаку середніх класів Каїра. Крім зразкових казок про Сіндбада{177}, безсоромні історії «Тисячі й однієї ночі» не мають нічого спільного з наївним уявленням про райську свободу. Вони віддзеркалюють думки того чоловіка, який вирішив зібрати їх і видати. Його мета — висміювання, а його персонажі ніколи не виходять за межі кола носіїв, жебраків або євнухів. Стародавні любовні оповідки з цього збірника, де розповідається про життя в пустелі або в містах Аравії, не є безсоромними, як і всі інші твори доісламської літератури. Вони палкі й печальні, й один із їхніх найулюбленіших мотивів — це смерть від кохання, та сама смерть, яку улеми{178} проголосили не менш священною, аніж смерть святого мученика за віру… Якщо ми приймемо цей аргумент, то сором’язливі виправлення Ґаллана та Лейна здадуться нам спробою повернутися до первісної редакції.

Я можу навести ще одне, переконливіше виправдання. Обминати еротичні місця оригіналу не належить до тих провин, які Господь не прощає, коли головне — передати магічну атмосферу змісту. Подарувати людям нового «Декамерона» — це така сама комерційна оборудка, як і багато інших; але подарувати їм «Старого моряка»{179} або «П’яний корабель»{180} — то вже щось зовсім інше. Літман{181} зазначає, що «Тисяча й одна ніч» — передусім збірник оповідок про чудеса. Донесення цієї істини до всіх європейських умів — заслуга Ґаллана. Тут не може бути ніякого сумніву. Арабам пощастило менше, ніж нам, вони, як відомо, мають значно менше причин захоплюватися своїм оригіналом: адже вони вже знають людей, звичаї, талісмани, пустелі та демонів, про яких розповідається в цих історіях.

В одній зі своїх праць Рафаель Кансінос-Ассенс{182} присягається, що він може вітати зорі чотирнадцятьма мовами, класичними та сучасними. Бертон бачив сни сімнадцятьма мовами і розповідає, що опанував тридцять п’ять: семітських, дравідійських, індоєвропейських, ефіопських… Цей перелік не вичерпує його здібностей, а узгоджується з іншими, теж надмірними. Жоден чоловік не відповідає, не відходить далі від тих учених мужів, яких підняв на глузи Гудібрас{183}, сказавши (і ці слова потім не раз повторювали різні люди), що вони не спроможні сказати нічого розумного кількома мовами відразу. Бертон був людиною, яка мала багато чого сказати, і сімдесят два томи його праць досі про це говорять. Ось навмання кілька назв із його книжок: «Ґоа й Голубі гори», 1851 р.; «Система тренувань із багнетного бою», 1853 р.; «Особиста розповідь про паломництво до Медіни», 1855 р.; «Озерні регіони Екваторіальної Африки», 1860 р.; «Місто Святих», 1861 р.; «Дослідження бразильських плато», 1869 р.; «Про одного гермафродита з островів Зеленого Мису», 1869 р.; «Листи з полів битви в Парагваї», 1870 р.; «Край світу, або Літо в Ісландії», 1875 р.; «До Золотого Берега в пошуках золота», 1883 р.; «Книга меча» (перший том), 1884 р.; «Запашний сад Нафусаїла» — посмертна книжка, яку леді Бертон укинула у вогонь разом зі «Збірником епіграм, натхнених Пріапом{184}». У цьому каталозі явно проступає образ автора: англійського капітана, що палко любив географію і незліченні способи людського існування, які тільки відомі людям. Думаю, я не ображу його пам’ять, якщо порівняю його з Мораном{185}, двомовним джентльменом, схильним до осілого способу життя, який мандрує то вгору, то вниз у ліфтах великого міжнародного готелю і з глибокою пошаною дивиться на дорожній баул… Бертон, перевдягнувшись афганцем, здійснив паломницькі подорожі до святих міст Аравії; його голос просив Господа вкинути його кості та шкуру, його тлінну плоть та кров у Вогонь Гніву і Справедливості; його уста, висушені самумом{186}, закарбували поцілунок на поверхні метеорита, обожнюваного в Каабі{187}. То була знаменита пригода; якби в Аравії поширилася чутка, що необрізаний, «назрані», посмів осквернити мусульманську святиню, йому б не уникнути смерті. Трохи раніше, в одежі дервіша, він лікував хворих у Каїрі — не гребуючи при цьому цирковим трюкацтвом та магією, щоб здобути довіру своїх пацієнтів. Десь 1858 року він очолив експедицію до невідомих витоків Нілу, під час якої відкрив озеро Танганьїку. У цій