Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

— Коли так, то навіщо дожидати вечора? — спитав Джордж.

— Удень тут нема чого боятися, бо кругом друзі і всі насторожі. Та й безпечніше їхати поночі.

Розділ XIV

Єванжеліна

Міссісіпі! Як невпізнанно, мов справді чарами, змінилися твої береги, колись такі безлюдні й дикі, сповнені небачених див природи! Здається, ще так недавно була ти річкою первісної романтики й чарівної казки, а сьогодні твої води плинуть у світі реальності, одначе не менш химерної і дивовижної. Справді бо, чи є десь інша річка, що несе на своїх грудях багатства й набутки такої великої країни? І як не порівняти її могутню, бурхливу, піняву бистрінь з тим буйним розливом діяльності, що його виплеснула на ці береги найенергійніша та найзаповзятливіша нація, яку будь-коли бачив старий світ. Та ба! Несуть її води й інший вантаж, гіркий і моторошний, — сльози гноблених, стогін знедолених, жалі нещасних…

Скісне проміння призахідного сонця міниться на широкому, як море, річковому просторі. Золотисте сяйво повиває прибережні зарослі тремтливого очерету й стрункі чорні кипариси, пообвішані жалобними гірляндами темного моху. Тяжко навантажений пароплав іде далі за водою.

Вщерть завалений паками бавовни з незчисленних плантацій, на віддалі він здається безформним сірим громадищем, що важко суне вперед. Нам доводиться чимало поблукати його залюдненими палубами, щоб розшукати нашого доброго приятеля Тома. Аж ось нарешті ми бачимо його на верхній палубі, в невеличкому закапелку між паками бавовни.

Почасти завдяки похвальним рекомендаціям містера Шелбі, а почасти своєю навдивовижу лагідною і покірливою поведінкою Том несподівано для себе здобув неабияку довіру навіть у такої людини, як Гейлі. Спочатку торговець цілими днями не спускав його з ока й ніколи не залишав на ніч розкутого. Та врешті мовчазне терпіння, з яким Том зносив ті утиски, переконало його, і, звірившись на Томове слово, Гейлі дозволив йому вільно ходити по всьому пароплаву.

Завжди тихий і доброзичливий, готовий у будь-яку мить прийти на допомогу судновій обслузі, Том швидко здобув симпатію всіх матросів і годинами працював з ними разом так само охоче й старанно, як колись у панському маєтку в Кентуккі. А коли ніякого діла для нього не знаходилось, він сідав собі в закапелку між паками бавовни на верхній палубі й брався читати свою біблію, як оце й тепер.

Десь за сотню миль перед Новим Орлеаном рівень Міссісіпі піднімається, і цей могутній потік плине вище берегів між двома великими насипами у двадцять футів заввишки. З верхньої палуби пароплава, наче з вежі якоїсь пливучої фортеці, можна озирнути всю околицю на багато миль навкруги. Отож і перед Томовими очима проходила плантація за плантацією, являючи картини того життя, якого йому судилося скоро зазнати.

Він бачив удалині рабів, що гнули горба в полі, бачив їхні вбогі хижки, що рядами бовваніли ген осторонь пишних панських будинків, оточених зеленими парканами; перед ним поволі змінювались краєвиди, а його бідне нерозважливе серце поривалося назад, до рідного кентуккійського маєтку з тінястими буками та просторими панськими покоями, до яких притулилась невеличка хатина, оповита рясноцвітними трояндами та бігноніями. Йому ввижалися знайомі з дитинства обличчя товаришів, заклопотана дружина, що поралась біля плити, готуючи йому вечерю; він чув дзвінкий сміх своїх пустотливих хлопчаків та веселе белькотіння малої донечки в нього на колінах… Та раптом ті привиддя зникли, і він знову бачив лиш буйні хащі очерету, чорні кипариси і все нові й нові плантації; знову чув хрипкий стогін пароплавної машини, і все воно незаперечно говорило про те, що ті щасливі дні минули без вороття…

Серед подорожніх на пароплаві був один багатий та високородний молодий пан, житель Нового Орлеана, на прізвище Сен-Клер. ним їхала маленька дочка, років п’яти-шести, за якою наглядала поважна дама, — очевидно, їхня родичка.

Дівчинка часто потрапляла Томові на очі. Вона була з тих жвавих непосид, яких, вдержати на місці не легше, аніж сонячний зайчик чи легкий літній вітерець. До того ж, раз побачивши, її важко було забути.

Ця дівчинка могла правити за досконалий взірець дитячої краси. Сповнена чарівливої грації, вона скидалася на неземне, казкове створіння. Личко її вабило не так своєю довершеною вродою, як дивовижною, мрійливою одухотвореністю, що вражала навіть людей грубих і нечутливих, хоч вони й самі того не усвідомлювали. Зграбна голівка, благородний вигин шиї та обрис плечей, пишні золотисто-каштанові кучері над високим чолом, глибокі й розумні фіалково-голубі очі, відтінені довгими віями, — все це вирізняло її з-поміж інших дітей і привертало до неї захоплені погляди. Вона й хвилини не сиділа на місці й легко, мов пір’їнка, літала сюди й туди, завжди з ніжним усміхом на рожевих устах, завжди щось тихенько собі наспівуючи, немов у щасливому сні. Батькові й поважній доглядачці весь час доводилось шукати дівчинку, та навіть коли вони її врешті знаходили, вона тут-таки зникала знову. Та хоч би що вона виробляла, ніхто й разу не насваривсь на неї ані словом, отож вона й далі гасала собі, як хотіла, по всьому пароплаву. Завжди вдягнена в біле платтячко, вона, мов легенька хмаринка, з’являлась то тут, то там, і ніде до неї не брався ніякий бруд. Не було такого куточка нагорі чи внизу, де б не мелькала її чарівна золотиста голівка та ясні голубі очі.

Кочегар, на хвильку розігнувши спину, щоб утерти піт з чола, часом перехоплював заворожений погляд тих очей, втуплених в огненні надра топки, а тоді вони з ляком і жалем зверталися на нього, ніби йому загрожувала хтозна-яка страшна небезпека. Часом і стерновий на мить спиняв своє колесо й усміхався, побачивши у віконці перед собою ту гарненьку голівку. Непрохані лагідні усмішки закрадались і на інші суворі обличчя щоразу, як дівчинка з’являлася десь поблизу, а коли вона безбоязно потикалась у небезпечні місця, зашкарублі, вимазані в сажу руки мимохіть тяглися до неї, щоб уберегти її від біди.

Добрий та чутливий, як і всі його одноплемінці, Том завжди горнувся душею до дітвори. Отож і тепер він з дедалі більшою цікавістю придивлявся до цієї маленької істоти. Вона здавалась йому особливим, мало не потойбічним створінням, і коли її голубі очі боязко визирали на нього з-за паки бавовни чи в прогалину між ящиками, він майже вірив, що бачить перед собою ангела небесного.

Дівчинка часто приходила туди,