Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Філіп відчув себе недолугим. Вочевидь, міс Вілкінсон очікувала, що він поводитиметься геть інакше; і він радо сказав би їй галантні та дотепні слова, але ніщо не спадало на думку. А коли нарешті необхідні слова знайшлися, хлопець занадто злякався виставити себе дурником і так нічого й не сказав.
— Ох, я люблю Париж, — зітхнула жінка. — Але довелося переїхати до Берліна. Я залишалася у Фойо, поки дівчата не повиходили заміж, а потім не могла знайти нову роботу, аж раптом підвернулося місце в Берліні. У родичів мадам Фойо. І я погодилася. У Парижі в мене була невеличка квартирка на cinqueme[98] на рю Бреда: той район не можна назвати респектабельним. Ви ж знаєте про рю Бреда — ces dames[99], розумієте?
Філіп кивнув, не здогадуючись, що вона має на увазі, але підозрюючи, що може здатися жінці справжнім неуком, і палко бажаючи уникнути цього.
— Але мене це не займало. Je suis libre, n’est-ce-pas?[100] — Вона страшенно полюбляла розмовляти французькою, і це їй справді добре вдавалося. — Якось зі мною там трапилася така цікава пригода.
Жінка на хвилинку змовкла, і Філіп наполіг, аби вона продовжувала.
— Ви ж не розповідаєте мені про свої любовні пригоди в Гейдельберзі, — пожалілася вона.
— Вони були не такими захопливими, — заперечив він.
— Навіть не знаю, що сказала б місіс Кері, якби дізналася, про що ми тут з вами балакаємо.
— Ви ж не думаєте, що я розповім їй.
— Пообіцяйте, що мовчатимете.
Коли хлопець заприсягся, міс Вілкінсон розповіла йому, як один студент-художник, що жив над нею… Тут жінка урвала себе.
— Чому б вам не повчитися на художника? Ви так гарно малюєте.
— Недостатньо добре, щоби бути художником.
— Нехай інші вирішують. Je m’y connais[101], і я вірю, що з вас вийде видатний митець.
— Можете собі уявити обличчя дядька Вільяма, коли я раптом скажу йому, що збираюся поїхати в Париж учитися на художника.
— Ви сам собі господар, хіба не так?
— Ви заговорюєте мені зуби. Будь ласка, розповідайте далі свою історію.
Міс Вілкінсон засміялася і продовжила оповідь. Вона кілька разів зустрічала студента-художника на сходах, але не звертала на нього особливої уваги, хоча й помітила, що хлопець має гарні очі й дуже ввічливо поводиться. А одного дня вона знайшла під своїми дверима листа від нього. Художник зізнавався, що вже кілька місяців обожнює її і навмисне чекає на сходах. Ох, це був чарівний лист! Звісно ж, вона не відповіла, але він полестив би будь-якій жінці. А наступного дня прийшов інший лист! Він був надзвичайним, пристрасним і зворушливим.
Зустрівши хлопця на сходах наступного разу, вона не знала, куди відвести погляд. А листи продовжували надходити щодня, і в них студент благав про побачення з нею. Він писав, що прийде ввечері, vers neuf heures[102], а міс Вілкінсон не знала, що робити. Звичайно, це було неможливо, хай дзвонить у двері скільки заманеться, вона їх не відчинить; але коли вона знервовано чекала, чи не закалатає дзвінок, сусід раптом опинився простісінько перед нею. Зайшовши, міс Вілкінсон забула зачинити за собою двері.
— С’etait une fatalite[103].
— А що сталося потім? — поцікавився Філіп.
— Це кінець історії, — відповіла жінка, заливаючись сміхом.
Кері трохи помовчав. Серце швидко гупало, і здавалося, наче в ньому наштовхуються одне на одне якісь незнайомі почуття. Хлопець бачив темну сходову клітку й випадкові зустрічі, захоплювався сміливістю листів — ох, він ніколи б на таке не наважився — і раптом тихо, майже таємниче з’являється студент. Філіпу це здавалося надзвичайно романтичним.
— Який він був?
— Ох, він був вродливий. Charmant garçon[104].
— Ви досі спілкуєтеся з ним? — запитуючи це, Кері відчув легке роздратування.
— Він огидно повівся зі мною. Усі чоловіки однакові. У жодного з вас немає серця.
— Мені про це нічого невідомо, — дещо зніяковіло пробурмотів Філіп.
— Ходімо вже додому, — запропонувала міс Вілкінсон.
33
Філіп не міг викинути з голови історію міс Вілкінсон. Попри те що жінка змовкла на півслові, було очевидно, що саме вона мала на увазі, і хлопця це трохи шокувало. Таке могла дозволити собі заміжня жінка (він прочитав чимало французьких романів і знав, що у Франції весь час таке трапляється), але міс Вілкінсон була англійкою, до того ж незаміжньою, а її батько був священиком. Кері вразила думка, що студент-художник, можливо, був не першим і не останнім із її коханців, і йому аж подих перехопило: він ніколи не дивився на міс Вілкінсон із такої перспективи; здавалося просто неможливим, що хтось за нею упадатиме. Через свою наївність він не сумнівався у її словах так само, як не сумнівався в прочитаному в книжках, і гнівався, що такі дивовижні речі ніколи не траплялися з ним. Було навіть принизливо, що він не матиме про що розповісти, якщо міс Вілкінсон випитуватиме про його пригоди в Гейдельберзі. Щоправда, Філіп мав непогану уяву, але сумнівався, що зможе переконати жінку, що з головою поринув у гріх; хлопець читав, ніби в жінок чудова інтуїція, тож вона могла легко помітити, що він прибріхує. Від думки, що міс Вілкінсон тишком сміятиметься з нього, Кері зашарівся, як мак.
Міс Вілкінсон грала на піаніно і співала дещо стомленим голосом, але її пісні, написані Массне[105], Бенджаміном Ґоддаром та Авґустою Голмс[106], Філіп чув уперше, тож вони вдвох провели чимало годин за інструментом. Одного дня жінка поцікавилася, чи є у нього голос, і наполегливо попросила спробувати заспівати щось. Повідомивши, що у Філіпа приємний баритон, міс Вілкінсон запропонувала давати йому уроки. Спочатку, як завжди, знітившись, він відмовився, але жінка не здавалася й щоранку в зручний час після сніданку годину займалася з ним. Міс Вілкінсон мала природний хист до вчителювання, і було зрозуміло, що гувернантка з неї вийшла досконала. Жінка мала свої методи й була наполегливою. Попри те що французький акцент став частиною її натури і вже нікуди не зникав, уся її солодкоголосість випаровувалася, щойно починався урок. Тут не було часу на дурниці. Голос міс Вілкінсон ставав дещо владним, вона інстинктивно забороняла неуважність і виправляла недбалість. Жінка знала, чого прагнула, і змушувала Філіпа співати гами та вправи.
Коли урок закінчувався, міс Вілкінсон без жодних