Буллет-парк - Джон Чівер

Я заздрив таким, як Нейлз, що, дивлячись на свою Неллі, мабуть, міг пригадати всі випадки, коли і де він нею володів. На берегах Атлантичного і Тихого океанів, Тірренського й Середземного морів, на яхтах і моторних човнах, на річкових пароплавах і океанських лайнерах; в готелях, мотелях, палацах, наметах; на ліжках, диванах, на підлозі, на зелених горбах, на соснових колючках, на теплих від сонця гірських уступах; в будь-яку годину дня і ночі; в Англії, Франції, Німеччині, Італії й Іспанії. Я ж, дивлячись на Марієтту, міг пригадати лише ті численні місця, де вона проганяла мене.

Через рік чи два жовті стіни потріскались і полиняли. Марієтта викликала маляра з Бленвіля, який приніс з собою зразки кольорів. Я ніколи їй не розказував, яке значення мали для мене жовті стіни, і хоч вона вибрала непоганий колір, але він був рожевий, а не жовтий. Я міг би протестувати, та моє захоплення жовтим кольором починало здаватися самому мені нерозумним. Звичайно, в мене досить волі, щоб змиритися з іншими кольорами — отож не став заважати малярам. Тижнів через два-три після того, як вони закінчили роботу, я прокинувся в дуже сумному настрої. Вставши з ліжка, відчув колишні, вже мені відомі, симптоми: губи попухли, задуха, руки тремтять. Я одягнувся й випив дві склянки джину натщесерце. Майже весь день пив. Мені потрібно було змінити оточення, і в п'ятницю ми полетіли в Рим.

Нудьга переслідувала мене всю дорогу, хоч і не дуже надокучала: чи то їй було ліньки, чи то, наче вбивця, вона знала, що нікуди спішити. В суботу я прокинувся бадьорий, сповнений життєвих сил. І в неділю теж був веселий, але в понеділок уже ледве виліз з постелі і, важко переставляючи ноги, поплентав у душ. Ми поїхали поїздом у Фонді, а звідти через гірський перевал у Сперлонгу, де погостювали в друзів. Два дні були для мене просто чудові, а на третій чорне страховисько знову вчепилося в мене, і ми через Формію поїхали в Неаполь. Тут знову випало чотири непоганих дні. Чи то чорне страховисько згубило мій слід, чи то, як і раніше, не поспішало, бо, як досвідчений убивця, було певне, що жертва не втече. П'ятий день у Неаполі був жахливий, і ми вечірнім поїздом поїхали в Рим. Тут я знову мав три гарних дні, а вранці четвертого відчув, що моє життя в небезпеці. Я вийшов погуляти, ледве переставляючи то одну, то другу ногу. На одній з широких, кривих вулиць, назви якої я вже не пам'ятаю, побачив, що мені назустріч рухається колона поліцейських на мотоциклах; вони їхали так повільно, що час від часу мусили впиратися ногами в брук, щоб не впасти. За ними йшло кілька сот демонстрантів — чоловіків і жінок, які несли транспаранти з словами: Расе, speranza, amore[6]. Я здогадався, що ця демонстрація присвячена пам'яті Маццаконі, комуніста, делегата парламенту, якого було вбито у ванні. Я нічого про нього не знав, крім того, що прочитав в «Уніта». Я не був знайомий з його світоглядом, ніколи не читав його статей, і все ж розплакався. Сльози змочили все моє обличчя, куртку, це була справжнісінька злива. Я приєднався до процесії, і щойно закрокував разом з іншими, відчув, що мого суму як не було. Розпорядники з пов'язками на руках наказали не розмовляти, і поки ми йшли вулицями Рима, чулося одне човгання й схоже на зітхання шаркання шкіряних підметок, і тому, що нас було так багато, над колоною увесь час линув дивний, досить гучний і цілком органічний звук — якби хто стояв спиною до демонстрації, то йому здалося б, що чує морський прибій.

Ми пройшли площу Венеції й дійшли до Колізею. Незважаючи на човгання, всі ми — чоловіки, жінки й діти — йшли гордо і вперто. Моє горе, що випадково співпало з горем цих людей, нагадало мені, що тільки воно й об'єднує мене з демонстрантами. Протягом трьох міських кварталів я відчував, що дуже їх люблю. В Колізеї відслужили панахиду по небіжчику, і, хоч вона вразила мене набагато менше, ніж процесія, я повернувся в готель цілком здоровий.

Незабаром ми полетіли назад, у Нью-Йорк. Коли наступного літа я сидів на пляжі (це було вже після того, як побачив ту фотографію в приймальні дантиста), то вирішив,— і це рішення було таке ж міцне, як і нитка паперового змія,— що думка моєї старої божевільної матері розіп'ясти людину — цілком доречна, а тому вирішив оселитися в Буллет-Парку і вбити Нейлза. Трохи пізніше замість нього я вибрав своєю жертвою Тоні.

Частина третя

XVI

Нейлз запросив Хеммера піти разом ловити рибу. Ось як це сталося. Нейлз був членом Добровільного пожежного товариства і водив стару червону машину «ля Франс». Пізно вночі, бемкаючи в дзвінок і щосили натискаючи на сирену, він летить, як диявол, по горах і долинах Буллет-Парку — ось апогей його життя, такого різноманітного й змістовного: зубний еліксир, механічна пилка, футбол і пожежна машина! В ці зоряні ночі, коли в усьому Буллет-Парку світилося тільки в туалетах, місто, здавалося, підіймалось аж до неба. Це була його найліпша година.

Члени пожежного товариства зібралися, як і завжди, в перший четвер місяця. Після зборів мав бути бенкет. Нейлз прийшов, коли з гаража вже викотили червону пожежну машину. Гараж чисто вимели, полили з брандспойта, внесли туди буфет і бар — два столи, застелені замість скатерті простирадлами. Два кандидати в члени товариства миють склянки, а в кутку на газовій плиті Чарлі Медокс, самозваний кухар товариства, смажить баранячу ногу. Він агент по продажу старих автомашин. Важив майже триста фунтів і любив усе, що так чи інакше в'язалося з їжею,— купувати продукти, куховарити, їсти. Йому, мабуть, навіть снилися туші м'яса й відра устриць. Його дружина, як і слід чекати, була худорлява жінка, що з їжі не визнавала нічого, крім чорної патоки й манної каші. Здавалось, ця посада кухаря Добровільного пожежного товариства Чарлі дуже до душі — у ній він знаходив те відчуття справжньої реальності, що йому, певно, не доводилося зазнати ні в стосунках з дружиною, ні в своїй роботі агента по продажу старих машин. Свої страви він перемішував, мастив, солив, приперчував, пробував і подавав до столу з щонайбільшою увагою, але, як і більшість кухарів-дилетантів, не вмів розрахувати часу і подавав за півгодини