В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
«Так. Я автор всіх тих творів. Але я не просто їх автор. Я — це і є Він», — сказавши це, бородань стрімко пішов геть.
Шульц розсміявся — нестримно, божевільно, голосно. Він реготав кілька хвилин поспіль, так, що аж раптом задихнувся від нестачі повітря і закашлявся. Потім він різко замовк і дикувато озирнувся довкола. На вулиці стрімко вечоріло, заклопотані останніми передноворічними приготуваннями перехожі не зважали на нього, кваплячись подолати остогидлу дистанцію між роботою і домівкою. Постоявши так трохи у важкому затьмаренні, Шульц нарешті отямився, дошкандибав до лавки біля пам’ятника відомому поету, завалився на неї так, ніби випробовував на міцність, і знову витяг свій телефон. Він набрав номер Його найближчого друга Атанаса:
«Привіт! Мені з тобою треба негайно зустрітися. Це стосується Його!»
«Слухай, старий, якщо хочеш побалакати, приїжджай до нас на репетиційну базу — сьогодні у нас остання в цьому році репетиція, заодно й відзначимо свято, що наближається. Запам’ятовуй адресу…»
За годину Шульц вже був у призначеному місці — у підвальному приміщенні колишнього дослідницького інституту, яке тепер орендували музиканти. На вході його зустрів Атанас, як і раніше схожий чи на байкера, який щойно зліз зі свого «Харлея», чи на призабуту рок-зірку з обкладинки давнього глянцевого журналу. Обійнявши журналіста, немов давнього приятеля, він показав дорогу до їхньої репетиційної бази.
Унизу вже зібралося кілька музикантів, котрі у піднесеному настрої настроювали свої інструменти, попихкуючи цигарками та обмінюючись свіжими новинами зі світу рок-музики. У тісному коридорчику перед входом до репетиційної кімнати був накритий невибагливий святковий стіл — кілька пляшок коньяку, шоколадка, порізаний лимон, круасани та сир. Поруч зі столом прямо на брудній запльованій підлозі кипів переповнений електричний чайник, виштовхуючи з себе обурені струмені пари та небезпечно бризкаючи довкола великими краплями кип’ятку.
«Познайомишся з хлопцями?», — чомусь обережно запитав Атанас.
«Ні, мабуть, зараз не треба. Я хотів поговорити…»
«Та припини, старий, побазікати ми завжди встигнемо! Краще роздягнися, попий чайку або кави, послухай нашу музику, познайомся з чуваками, потім змочимо горло коньячком, а там вже й поговоримо, про що хочеш!»
«У мене немає на це часу… Слухай, Атанасе, це дуже важливо! Ти бачиш, що відбувається навколо? Ти вважаєш це правильним?»
«А ти, власне, про що говориш?», — раптом спохмурнів Атанас.
«Про те, що зараз робиться навколо Його імені — вся ця брудна спекуляція, торгівля Його пам’яттю, переінакшення Його ідей…»
«Стоп-стоп-стоп, старий! Ти зараз відвантажив стільки інформації, що моєму мозку потрібен певний час, аби все це перетравити. Що це за ідеї такі і хто ними торгує?», — Атанас нервово закурив, з чого Шульц зробив висновок, що він насправді все розуміє, тільки для чогось тягне час.
«Слухай, Атанасе, невже ти не тямиш, що з нашої мовчазної згоди вони зараз привласнюють собі Його життя, твори і саму Його особистість? Якщо так піде далі, вони почнуть брати гроші навіть за те, що ти назвав уголос Його ім’я. Невже тебе, як найближчого Його друга, не обходить ця кричуща несправедливість? Чи тобі байдуже?»
У репетиційній кімнаті інші музиканти вже вдарили по струнах і потужна хвиля важкого року вихлюпнулась у вузький коридор, де майже впритул один до одного стояли Шульц і Атанас. Прикривши двері до комірки, Атанас жестом покликав Шульца за собою і вийшов на сходи.
«Що ти від мене зараз хочеш? Якщо тобі дійсно цікава моя думка, то я не в захваті від того, що скрізь говорять лише про Нього і Його геніальну творчість. Ось де справжня несправедливість! Ким би Він був насправді, якби не я? Це саме я подарував Йому всі ті ідеї, які зараз, як ти кажеш, хтось там намагається привласнити. Це була моя музика, мої мелодії, мої ритми! Я створив Його, я вклав у Нього весь свій талант і все своє вміння! Його б не було взагалі, якби не я. Виходить, що Він — це і є я. Це мені зараз потрібно перейматися тим, що хтось там спекулює моїми талановитими творами, і, власне, саме МОЇМ ім’ям!», — Атанас злісно виплюнув недопалок цигарки і зупинив важкий погляд на Шульцеві, — «Так що, старий, мені зараз теж непереливки».
«Добре… Я все зрозумів… Вибач, що потурбував тебе. Забудь все, що я тобі казав», — Шульц, ніби у воду опущений, пошкутильгав сходами до виходу з підвалу.
«Гей, друже, ми ж хотіли підняти чарку за Новий Рік! Хіба ти не залишишся?», — крикнув йому у спину Атанас.
Шульц, не обертаючись, заперечно похитав головою і відчинив двері на вулицю. Відчуваючи майже фізичний біль, він прихилився чолом до холодної стіни і заплющив очі. Постоявши так кілька хвилин, він знову витягнув телефон. Цього разу він набрав номер Його колеги Лоло. Той довго не брав трубку, а коли, нарешті, відповів на виклик, Шульц почув у трубці дикий регіт і несамовиті вигуки — вочевидь, телевізійники також уже відзначали свято, що наближалося. Лише з третьої спроби, надриваючи горлянку, Шульц зміг домовитися про зустріч, і, не гаючи часу, одразу вирушив до них на телестудію.
Як він і припускав, на студії повним ходом вирувало святкування Нового Року. Лоло — невеличкий лисий чоловічок, що нагадував радше якогось бойовика-карателя, ніж творчу одиницю, зустрів Шульца з уже доволі нетверезою посмішкою. Провівши журналіста до великої студійної кімнати, де навколо накритого різноманітним їдлом і питвом столу у непроникному тютюновому диму п’яно гойдалися фігури ще кількох їхніх колег, Лоло одразу налив журналістові повну склянку горілки і простягнув вже кимось надгризений огірок:
«Давай, брате, наздоганяй нас! Ми тут цілий день сидимо, а ти щойно з морозу, напевно, досі тверезий ще!»
«Я вип’ю потім… А зараз хотів би про щось тебе запитати», — прокричав йому
