У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Мене змагала ненастанна хіть, усе ще непогамовна й усе ще нездійсненна, хіть почути закличний гук; коли ж я зробив по спіралі болісний злет на верх моєї самотньої туги, з надр велелюдного нічного Парижа, що раптом підступив до мене, до моїх книжкових поличок, почувся металевий, божественний, ніби розмаяний шарф у «Трістані» або гра пастушої флояри, звук телефонної вертушки. Я кинувся до апарата, це телефонувала Альбертина. «Нічого, що я так пізно?» — «Ба ні, — сказав я, гамуючи радість, а радість була викликана тим, що згадка про пізню добу, мабуть, означала, що Альбертина прийде зараз, прийде так пізно, і перепрошує мене за це, а не відмову прийти. — Ви прийдете?» — спитав я байдужим тоном. «Либонь... ні, якщо ви якось обійдетеся без мене».
Одна часточка моєї душі, до якої горнулася друга, жила в Альбертині. Вона мала прийти до мене будь-що, але я їй цього зразу не сказав; оскільки нині нас зв’язував телефон, я подумав, що, зрештою, зумію в останню секунду змусити прийти її до мене або домогтися дозволу побігти до неї самому. «Так, я майже поряд зі своєю домівкою, — сказала вона, — а до вас мені неблизький світ. Я спершу не дуже уважно прочитала вашу цидулку. А оце перечитала і злякалася, що ви досі чекаєте на мене». Я відчував, що вона бреше, і тепер зі злости мені хотілося змусити її прийти не так для того, щоб збулася моя мрія про зустріч, як для того, щоб завдати їй клопоту. Але мені кортіло спершу зректися того, чого я спробую домогтися за хвилю. Але де ж це вона? До її голосу домішувалися інші звуки: клаксон мотоцикліста, спів жінки, відлегла гра духової оркестри — все це лунало так само виразно, як любий голосок, наче показуючи мені, що це саме Альбертина, вкупі з усім, що її оточує, тут зі мною,
— так грудку землі ми забираємо з травою. Ті самі відголоси, що долітали до мене, лунали і в її вухах і відвертали її увагу: прикмети життя, не дотичні до неї, зайві самі з себе, але важливі для того, щоб засвідчити достотність дива, скупі й чарівні штришки, що малюють якусь паризьку вулицю, і заразом різкі, жорстокі, які вдають невідомий мені званий вечір, і через які Альбертина після «Федри» не прийшла до мене. «Те, що я вам зараз скажу, не зрозумійте як прохання приїхати; такої пізньої доби ваша поява мені не на руку, мене долає соннота, — сказав я. — 1 потім, тут якась страшенна плутанина. Запевняю вас, що в моєму посланні якихось недомовок не було. Ви мені відповіли: гаразд. Отже, якщо ви не зрозуміли мого послання, то що ви цим хотіли сказати?» — «Я справді сказала: гаразд, але не можу згадати, що саме гаразд. Але ви гніваєтеся, і мені це прикро. Я шкодую, що пішла на «Федру». Якби я знала, що з цього виникне така історія...» — додала вона, так завжди виправдуються винні, вдаючи, ніби думають, що їм закидають щось інше. «Федра» тут ні до чого — адже то я сам умовив вас піти на цю виставу». — «А проте, ви маєте до мене жаль; прикро, що зараз пізно, але завтра чи позавтрьому я приїду і перепрошу». — «О ні, Апьбертино, не треба, через вас я змарнував вечір, дайте мені спокій бодай на найближчі дні. Вільний я буду не раніше як за два чи три тижні. Послухайте: якщо вам прикро залишати мене під таким враженням, що ми з вами розлучаємося розсварені, — і, власне, ви, мабуть, маєте слушність, — в такому разі я вже волію, скоро ніч пропала, скоро я чекав до цієї пори, а ви все ще на місці, аби ви приїхали до мене зараз; я вип’ю кави для жвавої охоти». — «А чи не можна відкласти до завтра? Адже нелегко...» Влобивши в її вибачливому тоні небажання їхати до мене, я відчув, що до хоті знов побачити оксамитове личко, яке вже в Бальбеку наглило кожен мій день до тієї миті, коли на узбережжі вересневого фіял-кового моря при мені опиниться ця рожева квітка, зараз рвався присусідитися геть-то інший відтінок. Іще в Комбре я спізнав цю болісну потребу в тім, щоб хтось був зі мною, коли я ладен би був померти, якби мати переказала через Франсуазу, що не може прийти до мого покою. Той порив давнього почуття поєднатися й злитися з іншим, свіжішим, сласно привабленим єдино розмальованою поверхнею, рожевою карнацією пляжної квітки, — той порив часто приводив (у хемічному сенсі) тільки до створення нового тіла, здатного існувати лише кілька митей. Того вечора принаймні, і ще довго потім, обидва складники зоставалися відрубними. Та коли я почув останні слова, сказані Альбертиною в слухавку, до мене почало доходити, що Альбертинине життя (звісно, не фізично) лежить на такій відлеглості від мене, що вимагалося щоразу тривалої розвідки, щоб дістати її в свою обладу, ба більше: що це її життя влаштоване на зразок польових фортифікацій, і то не просто польових, а — для більшої певності
— на зразок тих, що їх згодом охрестили камуфляжем. Зрештою Альбертина, хоч і стояла на вищому суспільному щаблі, але, власне, належала до ось якого ґатунку істот: уявіть собі швейцарку — вона обіцяє вашому посильному передати вашого листа одній особі, як тільки та повернеться додому, а потім якось випливає, що особа, яку ви спіткали на вулиці і якій необачно написали листа, і є та сама швейцарка. Отже, вона й справді живе — та лише у швейцарській — у будинку, на який сама показала (насправді це маленький дім розпусти, де швейцарка за бандуршу),
