Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Як ти гарно придумала, Марійко! — прошепотіла Орися. — І мою адресу виший, гаразд?

— Ти що таке говориш! Навіть не думай! Тут адреси тільки мертвих. Бувало таке, що запишу — і зразу закриваю очі, упокоюється душа з надією, що колись прочитають рідні, дізнаються, отримають останнє «Прощай!». Хіба можу я тепер загинути? І ти не маєш права. Як щось зі мною — ти повезеш додому цей мій «чорний записник»! І вірша...

Якщо виживу тут, о Боже, благаю,

Поможи мені винести скарби, що маю, —

Адреси вмираючих в’язнів.

Вони ще при тямі Просили:

«Колись напиши моїй мамі».

В санмістечку в Ухті відразу я пишу,

Матрас вишиваю, його не залишу.

Як повернусь колись, знайду їхню родину...

Та чи станеться так? Може, й я тут загину?

— Ти мусиш вижити, Марічко. Мусиш вивезти звідси свій «чорний записник»! І вірші... — тонкий, вихований на класиці слух Орисі вловлював незграбність вірша подруги, але невправності форми переважувала сила та щирість почуття, вкладеного у рядки. — А за що ж тебе вигнали з лікарні? Як опинилася знову на загальних роботах, у шахті?

— Через обман. Ошукала хворого. Був там такий «блатний» авторитет, мав чиряка на нозі і його належало для знеболення колоти морфієм. А я одного разу схитрувала — поділила його дозу на двох ракових хворих, що страшенно мучилися від болю, а йому ввела фізрозчин. Прилітає через годину. В руках фінка, кричить: «Прірєжу, давай морфій! Я должен как Ісус Хрістос по волнам ходіть і болі не чувствовать, а ти меня обманула!» Була в мене ще ампула морфію, ввела. Заснув. Я викликала лікаря, лікар — табірну міліцію. Знайшли у нього фінку і ще один ножик — саме заточку виготовляв. Забрали. Але подружка його, медсестра, «заложила» мене головному — і знову в барак, знову в шахту. От бачиш, чим скінчилося? — показала на свої ноги, які, слава Богу, під дією лікування вже почали рухатися, і Марічка вже могла потроху ходити.

— Эй, девчонки, хто у вас вышивать умеет? — забігла якось у палату медсестра з «вольнонайомних» Тамара.

— Та яка ж українка не вміє вишивати? — здивувалися дівчата.

— Э, не скажите, не всякая! Мне нужно подушечку вышить моему Васеньке, чтобы по краю розы, а посредине — надпись: «Любимому Васеньке — моя любовь!» А за это, девочки, будет вам масло-сахар-белый хлеб!

Подушечок потрібно було дві — щоб до пари. Отримавши нитки, тканину, та обіцяний білий хліб з маслом та іноді ще й шмат оленини, дівчата із задоволенням видзьобували голочкою розкішні рожеві троянди, які Орися спершу намалювала на папері, а потім перенесла на подушку. Тамара була у повному захваті — такої мистецької, красивої подушки не мав жоден Вася в околицях!

Дівчата невтомно працювали — троянди розквітали під пальцями, що загрубіли від роботи та північнх вітрів.

— Ой, дуры вы, девки! Чё глаза портите? Куда спешите? Работа — не волк, в лес не убежит. Нет чтобы откосить, про-сачковать — вкалывают! Дуры, как есть дуры! Тут знай припухай, а они до ночи...

— А знаєш, Райка має рацію, — погодилася з «блатною» сусідкою Орися. — Куди нам поспішати? Довше вишиватимемо — довше полежимо. Поки не закінчимо ці «розочки», нас не випишуть. Хай носить Тамара хліб з маслом.

— Вот я и говорю — потянете резину — подольше полежите! — задоволено підтримала Райка.

Та скільки не «тягни резину», кінець однаково буде. Настав день, коли обидві подушки були готові. Тамара не поспішала приймати роботу. Прийшла якась невиспана, невдоволена, із синцем під оком... Хліба з маслом не принесла. Зате через кілька днів прибігла щаслива, якось навіть трішки ніяково попросила:

— Девочки, вы уж извините, но придется вам подушечки подправить.

— Що, троянди не сподобалися?

— Да нет, розочки замечательные, только надо «Басеньку» выпороть. А вышить — «Геннадию Александровичу». Не трудно вам будет? А за дополнительную работу — дополнительная оплата! — і Тамара окрім хліба з маслом поставила на тумбочку банку повидла!

— Вот счастье вам, девки, привалило! И Тамарке тоже! — раділа незлобива по натурі і не така вже й дика без свого «кодла» Райка, облизуючись у надії на ложку повидла, яка їй, безумовно, належала за мудрі поради.

— А таки пощастило нам, Орисенько, мов псові на Андрія! — розвеселилася Марічка. — Як добре, що Тамара знайшла собі не якогось «Банечку» — бо що ж тут за робота — якихось три літери спороти? Днів на три, не більше! А поки ми «Геннадія Олександровича» поміж трояндами втулимо — не менше тижня мине!

— А вы, девочки, не очень спешите. Васеньку порите, а с Геннадием не напрягайтесь, Тамарка баба шустрая, она себе за это время ещё пяток «любовей» организует. Заморочитесь пороть! — підтримала Райку Зінаїда, симпатична росіянка з «політичних», родом із самісінької Москви.

Зінаїда була тут особистістю відомою, навіть легендарною. їй вдалося... утекти! Неймовірна історія для цих північних країв, де мороз і безлюддя стережуть приречених краще, ніж варта. Ці пригоду розповіла дівчатам Райка ще у перші дні перебування в лікарні — розповіла з гордістю, з повагою до Зіни — попри все, «блатний» світ поважав силу і сміливість. В інтерпретації Раїси все відбувалося героїчно й відважно — Зіна утекла у вагоні з вугіллям. Непомітно пробралася у вагон — і так дісталася до «Беликої землі». Не замерзла, бо тікала влітку. Непомітно вибралася, понад рік переховувалася у добрих людей. А потім захотіла побачити маму. Отут її й схопили. Стежили.

Історія видавалася надто неймовірною. Якби все так просто — тікати могли б цілі бригади. Та не такий дурний конвой зі спеціально навченими собаками.