Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Вона продала лижне спорядження — чоловічі лижі Stöckli, білосніжні жіночі (і, здається, жодного разу не вживані) лижі five star, гірськолижні черевики Salomon X-Pro, куртки Helly Hansen (одна навіть з біркою), штани Marmot, термобілизну Icebreaker (усе ще запаковане), підштаники Patagonia, рукавиці Black Diamond і гірськолижні карбонові окуляри Oakley’s, кілька спальників (таких м’яких і легеньких, що вона навіть ненароком заснула в одному з них, вирішивши просто полежати хвилини дві), два намети, схожі на космічні станції, і якийсь високотехнологічний ліхтар — чи то для глибоководного пірнання, чи для дослідження печер. Цей ліхтар забрав собі продавець спортивного спорядження, якого вона знайшла через інтернет. Він так збудився, що аж спітнів — Романа помітила, як його сіро-зелена футболка поволі темніла під пахвами, відчула, як задушливе повітря напівтемного складу наповнилося терпким запахом, що лоскотав ніздрі.
А велосипедів у вас немає? — запитав хлопець.
Є, — повагом відповіла Романа. — Ще є трошки всякого.
Які у вас велосипеди? Гірські? Трекові? БМХ? Які бренди? Дитячі чи дорослі? Скільки їх? — ще більше розхвилювався хлопець. Ця жінка продавала найкрутіші речі — зазвичай зовсім нові — за сміховинними цінами. Русява гривка падала продавцеві на очі, й він різко смикав головою, на якусь секунду відкидаючи волосся набік. Із внутрішнього боку його лівої руки, від згину ліктя і до зап’ястя, тягнулося татуювання: «Історії немає».
Зачекайте, — насупилась Рома. — Я поки що їх не продаю.
Вона знала, що й велосипеди доведеться продати. І не тільки їх. Їй це було неприємно, навіть гірко, але іншого виходу вона не мала. Романа не вагалася. Вона давно вже провела ретельну ревізію у квартирі, внесла список речей, які становлять цінність, до окремого файлу в айпаді. Цей файл вона постійно змінювала, переносила найменування предметів до іншого стовпчика з заголовком «Продано». Пам’ятала, що айпад треба буде продати також.
Романа добре знала, заради чого все це робить. І знала, що готова зробити ще й не таке. Такої сили, пружної гарячої сили, що нуртувала всі ці місяці в її жилах, пульсувала в животі, наповнювала м’язи міцністю, хребет — гнучкістю, прояснювала погляд і освіжала мозок, Романа не мала досі ніколи в житті. Вона знала, заради чого живе. Вона жадібно, навіть захланно прагнула жити. Почувалася так, ніби довший час провела без ріски в роті — а тепер опинилася перед тацею зі щойно приготованими стравами. Або так, ніби цілий день і цілу ніч брела пустелею, висохлим розжареним ландшафтом, потерпаючи від спраги, — й ось вона в тіні квітучого гібіскусу, і перед нею — джерело з холодною водою. Вода прозора, в ній плаває кілька ніжних рожевих пелюсток, що плавно танцюють на поверхні, кружляють у повільному танці, керованому невидимим підземним струменем. Ромі так хотілося цієї води. Хотілося занурити в джерело обличчя й жадібно хлебтати, як втомлений собака. Хотілося, щоб усі чуття, всі процеси її організму, свідомі й несвідомі, злилися в одному органі, стали великим ротом, і щоб усією собою вона могла вбирати цю вологу, відчувати її клітинами, стати з нею одним, стати насолодою від її поглинання.
Але Рома відтягувала цю насолоду. Вона не хотіла замулити джерела, не хотіла порушити злагодженого ритму обертання пелюсток. Терпіння й обережність — ось Романині інструменти. Вона й так знала, що це джерело належить їй. Вона знайшла його серед пустелі. Вона з ним наодинці.
*
Що ти можеш вдіяти, якщо руки вирішують самі. Щоразу Рома нагадувала собі, що йде до клініки, до реабілітаційного центру, і тому цього разу вже точно слід одягнутись скромніше. Але коли вона починала збиратися, її руки виймали з шухляди ту окрему особливу коробку з кількома наборами мереживної білизни, знімали з плічок сукню чи блузку з глибоким вирізом, перебирали стосик одягу — і ніби навмання витягали з нього щось напівпрозоре, щось обтисле, щось вузьке. Не встигала вона будь-що усвідомити, закликати на підмогу критичний розум, як пальці вже підмальовували їй темні широкі брови і надто яскраві уста.
Вона знала, що це зовсім не обов’язково робити — з її організмом і так активно щось відбувалося. Вона почувала себе великою тропічною квіткою з м’ясистими пелюстками, з краплями вологи на тугих тичинках. Квіткою, яка була чимось більшим від рослини, — граційно ворушила стеблом, вдивлялася своєю чутливою маточкою в лісову гущавину, читала навколишній простір своїми клітинами, розповсюджувала пахощі (Чи не пахнуть такі тропічні квіти гнилим м’ясом? Десь Рома таке читала), поїдала комах і пташок.
Рома дивилася на себе у дзеркало — зіниці розширені, шкіра виділяє сяйливий секрет, пришвидшено б’ється жилка на скроні. Рома порскала на себе золоту рідину з бурштинової кулі: тричі, а тоді, на мить завмерши, все ж таки — четвертий і п’ятий рази. Рома взувала туфлі на підборах. Сьогодні темно-темно-сині з візерунком-тисненням. Наступного разу — чорні човники. А потім — вишневі, через які вічно натерті п’яти.
Іноді їй здавалося, що вона не витримає збудження. Заспокоювала себе, збавляла темп — але вже за хвилину знову ловила себе на тому, що мчить, спотикаючись, уся спітніла, захекана, з широко розплющеними очима, з перенапруженими литками. Відхекувалась уже в палаті. Сідала зазвичай на край його ліжка — поруч із босими ногами, які незмінно стирчали з-під ковдри: сині кінцівки з дрібними заглибинами, зірвані нігті.
Їй здавалося, він почав її впізнавати. Реагував на її прихід. Романа була впевнена, що помічала якусь тінь емоції в його очах, коли вона з’являлася на порозі. Це могла бути радість. Хіба він міг не радіти з того, що вона прийшла — до нього ж ніхто більше не приходив, окрім медсестер і лікарів.
До інших хлопців приходили родичі, друзі — до нього ж іноді навідувалась жінка-психіятр (Романа ревниво констатувала привабливість цієї зрілої блондинки та її неприховану зацікавленість пацієнтом), соціяльні працівники, ще якийсь млявий чиновник. Усе це робилося заради галочки.
Він нічого не пам’ятав. Майже не міг говорити — язик був пошкоджений (хоча пластичний хірург запевнив Роману, що коли йдеться про його частину справи, то мова відновиться, чоловік заговорить). Узагалі — він не реагував практично ні на що, весь час або спав, або перебував у занімінні та прострації. Осклілі очі без жодного виразу. Нерухома потворна маска замість обличчя.
Роману це не знеохочувало. Навпаки. Щойно ввійшовши до палати, вона прикипала поглядом до нерухомого чоловіка під ковдрою, і не
