Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
З погляду адекватності переклад Ґаллана найгірший з усіх, він найменш точний і найслабкіший, проте читали його найбільше. Ті, хто усамітнювався з ним, переживали щастя й подив. Його орієнталізм, який сьогодні здається нам примітивним, надихав серця багатьох любителів нюхального тютюну та авторів п’ятиактних трагедій. Дванадцять чудово оформлених томів вийшли друком у період від 1707 по 1717 рік, дванадцять томів, які прочитали безліч людей і які навіть були перекладені іншими мовами, зокрема хінді й арабською. Ми, прості анахронічні читачі з двадцятого сторіччя, помічаємо тепер у них солодкавий присмак сторіччя вісімнадцятого, а не той нині ледь чутний аромат Сходу, який двісті років тому визначав їхню новизну та їхню славу. Ніхто не винен у тому, що ця зустріч не відбулася, й менше за всіх сам Ґаллан. Почасти його перекладу зашкодив розвиток мови. У своїй передмові до німецького перекладу «Тисячі й однієї ночі» доктор Вайль обурювався, що кожного разу, коли купцям провинного Ґаллана треба перетнути пустелю, вони беруть із собою повну «валізу фініків». Цим критикам можна було б заперечити, що 1710 року досить було однієї згадки про фініки, щоб стерти образ валізи, але такої потреби немає: адже слово «валіза» (valise) в тогочасній французькій мові означало різновид саквів.
Були піддані критиці й інші гріхи Ґалланового перекладу. В одному зі своїх бурхливих панегіриків, який дійшов до нас у його «Morceaux choisis»[96] (1921), Андре Жід{176} засуджує вольнощі Антуана Ґаллана, щоб потім аргументованіше розкритикувати (зі щирістю, яку було не зрівняти з його репутацією) буквалізм Мардрюса, так само властивий для fin de siècle[97], як і стиль Ґаллана для вісімнадцятого сторіччя, хоч він і меншою мірою зважав на умовності свого часу.
Стриманість Ґаллана має світський характер; ось кілька рядків з третьої сторінки його «Ночей»: «Il alla droit à l’appartement de cette princesse, qui ne s’attendant à le revoir, avait reçu dans son lit un des dernier officier de sa maison»[98]. Бертон конкретизував цього туманного officier[99]: «чорний кухар, лискучий від жиру та сажі». Обидва певною мірою відійшли від оригіналу: первісний текст не такий церемонний, як у Ґаллана, і не такий масний, як у Бертона. (Химери добропристойності: у стриманій прозі першого вираз «recevoir dans son lit»[100] здається брутальним.)
Через дев’яносто років по смерті Антуана Ґаллана народився новий перекладач «Ночей» Едвард Лейн. Його біографи не перестають повторювати, що він був сином доктора Теофіла Лейна, священика з Герефорда. Цього генеалогічного факту (і тієї жахливої форми, в якій про нього весь час нагадували), либонь, досить, аби пояснити деяку своєрідність його поведінки. П’ять наповнених напруженими студіями років прожив арабізований Лейн у Каїрі, «майже виключно в середовищі мусульман, розмовляючи та спілкуючись із ними їхньою мовою, з надзвичайною ретельністю опановуючи їхні звичаї і прийнятий усіма ними як рівний». А проте ні екзотичні єгипетські ночі, ні густа чорна кава із зернятами кардамона, ні часті літературні дискусії з докторами мусульманського права, ні статечний мусліновий тюрбан, ні звичка їсти пальцями не відучили його від традиційної британської сором’язливості, витонченої самітності, яка притаманна володарям світу. Тому його позначений глибокою ерудицією переклад «Ночей» став (чи принаймні справив враження) справжньої енциклопедії пуританської цноти. Чогось умисне сороміцького в оригіналі нема. Ґаллан виправив деякі, як йому здалося, непристойності, що здалися йому виявом поганого смаку. Та Лейн умисне їх вишукує і полює на них, як інквізитор на єретиків. Його добропристойність не задовольняється мовчанкою; він віддає перевагу цілому хорові переляканих ремарок, набраних петитом, що плутано пояснюють: «Тут я пропускаю один вартий осуду епізод. У цьому місці в оригіналі бридке тлумачення — я не вважаю за можливе його давати. Тут рядок надто непристойний, щоб його перекладати. Ще один сороміцький анекдот — я не можу не пропустити його. Від цього місця й далі буде ряд скорочень. Далі йде непристойна оповідка про раба Буджайта — її не можна перекладати». Калічення не виключає смерті; деякі історії викинуті цілком, «бо їх не можна очистити без спотворення змісту». Ця тотальна сором'язливість, позначена глибоким почуттям сором’язливості, не здається мені алогічною; її пуританську основу — ось що я засуджую. Лейн виявив себе справжнім віртуозом вивертань, безперечним попередником найдивовижніших виявів голлівудської сором’язливості. Наведу кілька прикладів зі своїх нотаток. У ніч 391-шу рибалка приносить рибу цареві над царями, і той хоче знати, чи це самець чи самиця, а йому відповідають, що це гермафродит. Лейн примудряється обминути цю «непристойну» розмову, написавши у своєму перекладі, що цар запитав, до якої породи належить ця риба, а винахідливий риболов йому відповів, що вона породи змішаної. У ніч 217-ту розповідається про царя, який мав двох дружин, і одну ніч спав з однією, а другу — з другою, і всі троє були щасливі. Лейн обминає ці подробиці, написавши, що той цар ставився до своїх жінок «неупереджено»… Одна з причин такої надмірної сором’язливості була в тому, що Лейн призначав свою працю «для читання за столом у вітальні», де зазвичай читали лише літературу пристойного змісту, яку можна було безпечно обговорювати у світському товаристві.
Досить було найменшого й цілком випадкового натяку на щось плотське, як Лейн забував про свою професійну гідність і вдавався до безлічі перекручень та замовчувань. Іншої провини на ньому немає. Коли Лейн не піддається цій спокусі, він перекладає з дивовижною точністю. Він не ставить перед собою якоїсь попередньої мети, і в цьому, безперечно, його перевага. Він не намагається підсилити варварський колорит «Ночей», як це робить капітан Бертон, ні усунути його або пом’якшити, як Ґаллан, котрий намагався приручити своїх арабів, щоб вони не лякали Париж своїм невиправним дисонансом; Лейн цього не боявся. Ґаллан нехтував буквальну точність; Лейн пояснює своє витлумачення кожного сумнівного слова. Ґаллан посилався на якийсь примарний рукопис і на небіжчика мароніта; Лейн указує на видання й сторінку. Ґаллан не подбав про те, щоб зробити якісь примітки; Лейн перевантажує свій текст безліччю пояснень, які, будучи впорядкованими, складають додатковий окремий том. Відрізняти — такого правила дотримується його попередник; Лейн погоджується, але вважає, що для цього досить буде не відступати від оригіналу.
Цікава дискусія між Ньюменом і Арнольдом, яка відбулася в 1861—1862 роках і запам’яталася більше, аніж її учасники, підсумувала ці два загальні принципи перекладу. Ньюмен захищав буквальний
