Білі зуби - Зеді Сміт
— Ви хотіли щось сказати про близнят? Якісь проблеми?
— О, ні, ні… так, ви знаєте, з ними все добре. Маджідові складнувато, але з його гарними оцінками, думаю, музика йому не так уже важлива, зате Міллат має просто талант до саксофона. Ні, я просто хотіла вам сказати, що ви мали рацію, — мовила вона, вказуючи через плече на залу. — На зборах. Я теж завжди думала, що Свято врожаю недоречне. Тобто я маю на увазі, якщо хтось хоче допомогти старим, знаєте, це добре, — хай голосує за інший уряд, і не треба буде посилати їм консерви зі спагеті, — вона посміхнулася йому знову і заклала руде пасмо за вухо.
— Дуже шкода, що більшість не погодилася, — сказав Самад, задобрений її другою посмішкою і черв’ячком, що прокидався у його здоровому 57-річному тілі. — Ми були сьогодні в абсолютній меншості.
— А все ж Чалфени були за вас — вони гарні люди, інтелектуальні, — сказала вона пошепки, ніби йшлося про якусь екзотичну заразу із тропіків. — Він вчений, а вона займається чимось, пов’язаним із садівництвом, але обоє дуже переймаються вашим питанням. Я говорила з ними, і вони кажуть — ви маєте наполягати. Знаєте, я тут подумала, може б, ми зібралися якось усі разом і за наступні кілька місяців підготували другу пропозицію — на вересневі збори — ближче до безпосередньої дати, зробили б це більш логічним, може б, надрукували якісь листівки, щось таке. Бо, знаєте, я справді цікавлюся індійською культурою. Я думаю, ці свята, які ви назвали, були б набагато більш…. колоритними, і ми б могли це пов’язати з малюнком, музикою. Це б могло бути дуже цікаво, — сказала Поппі Барт-Джонс, чим далі, тим більш зацікавлена сама. — І я думаю, це було б справді корисно для дітей, знаєте.
Самад розумів, що ця жінка не може мати до нього жодного еротичного інтересу. А все ж він озирнувся, чи немає поблизу Алсани, забрязчав ключами в кишені, відчув, як захололо в грудях, і зрозумів, що це страх його Бога.
— Я, бачите, насправді не з Індії, — сказав Самад значно терплячіше, ніж він зазвичай реагував на постійну потребу подібних уточнень, відколи переїхав до Англії.
Поппі Барт-Джонс виглядала здивованою і розчарованою:
— Не з Індії?
— Ні. Я з Бангладеш.
— Бангладеш…
— Перед тим з Пакистану. Перед тим з Бенгалу.
— Ага. В деякому сенсі перекотиполе.
— В деякому.
Запала незручна пауза, під час якої Самад ясно зрозумів, що хоче цю жінку так, як не хотів жодну от уже десять років. Бажання навіть не переконалось, що поруч не було сусідів, бажання просто копнуло двері і зайшло, як до себе додому. Йому заслало очі. І раптом він усвідомив, що його обличчя міниться від виразу збудження до виразу жаху — в гротесковій пародії на те, що відбувалося у нього всередині, поки він зважував усі фізичні та метафізичні наслідки Поппі Барт-Джонс. Він мусив заговорити, поки ще не було пізно.
— Ну… гм, це гарна ідея — заново подати пропозицію, — сказав він супроти власної волі, бо зараз говорило щось набагато сильніше за його волю, — якщо ви маєте на це час.
— Так, можемо домовитися. Я зателефоную вам за кілька тижнів. Чи могли б ми зустрітися після оркестру?
— Це… було б гарно.
— Супер! Отже — вирішено. Знаєте, ваші хлопці, вони просто симпатяги — такі незвичайні. Я говорила це Чалфенам, і Маркус прямо сказав: він сказав, індійські діти, якщо ви дозволите мені так сказати, — вони значно…
— Значно — що?
— Значно тихіші. Вони дуже чемні, але дуже, ну, я не знаю, покірні.
Самад скрутився всередині, уявивши, що це чує Алсана.
— А Маджід і Міллат такі… такі жваві.
Самад спробував усміхнутися.
— Маджід дуже розвинутий інтелектуально як на дитину дев’яти років — це вам усі скажуть. Ви знаєте — його одразу зауважують. Ви мусите ним ду-уже пишатися. Він як маленький дорослий. Навіть його одяг… Здається, я ніколи не бачила, щоб маленький хлопчик одягався так… строго.
Близнятам дозволяли самим вибирати свій одяг, але якщо Міллат циганив в Алсани яскраво-червоні «Найк», «Олд Кош Бегош» і дивацькі джемпери з малюнком ззовні і зсередини, то Маджід за будь-якої погоди носив сірий пуловер, сіру сорочку і чорну краватку під свої чорні лаковані туфлі й окуляри № 115, що стирчали в нього на носі, наче у старого бібліотекаря. Алсана часом говорила йому:
— Гей, малий, а як щодо голубого — так, для амми, а? — і вела його у дошкільний відділ «Мазекер». — Ну, тільки одну голубу футболку. Для амми, Маджіде. Як може не подобатися голубий — це ж колір неба!
— Ні, амма. Небо не голубе — це просто біле світло. Біле світло містить у собі всі кольори веселки, а коли воно розбивається на мільйони молекул у небі, то кольори коротких хвиль — голубий, фіолетовий — оце і є те, що бачить твоє око. Насправді небо не блакитне. Просто так виглядає, розумієш. Це називається розсіяння Рейлі.
Дивна дитина з холодним інтелектом.
— Ви мусите так пишатися, — повторила Поппі з широченною посмішкою. — Я б на вашому місці страшно пишалася.
