Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Ох, любий, тобі ніколи не слід запитувати у леді про її вік. Утім, вона однаково занадто стара, аби ти міг із нею побратися.

Вікарій розтягнув губи у повільній млявій усмішці.

— Вона вже не дівчинка, Луїзо, — зауважив він. — Коли ми жили в Лінкольнширі, вона була вже майже дорослою, а відтоді минуло двадцять років. Тоді вона мала довгу косу.

— Їй могло бути не більше десяти, — устряг Філіп.

— Ні, їй було більше, — заперечила тітка Луїза.

— Гадаю, десь біля двадцяти, — погодився з дружиною вікарій.

— Та ні, Вільяме, максимум шістнадцять-сімнадцять.

— Тоді їй вже добряче за тридцять, — підсумував хлопець.

У ту саму мить міс Вілкінсон збігла донизу сходами, наспівуючи пісеньку Бенжамена Ґоддара[90]. Вони з Філіпом запланували прогулянку, тож жінка вже надягла капелюшок і простягнула руку, аби він застібнув їй рукавичку. Він незграбно зробив це, почуваючись незручно й водночас галантно. Тепер вони вже вели невимушені бесіди і, шпацируючи, обговорювали всі можливі теми. Міс Вілкінсон розповідала Філіпу про Берлін, а він їй — про рік свого життя у Гейдельберзі. Під час розмови подробиці, котрі раніше здавалися неважливими, набували нового значення: він описував мешканців будинку фрау Ерлін, а розмови між Гейвордом та Віксом, котрі раніше вважав такими значущими, трохи спотворював, і вони ставали абсурдними. Сміх міс Вілкінсон лестив йому.

— Я вас трохи боюся, — зізналася вона якось. — Ви такий саркастичний.

Потім жінка грайливо поцікавилася, чи не було у нього в Гейдельберзі роману. Не подумавши, хлопець чесно зізнався, що не було, але міс Вілкінсон відмовилася йому вірити.

— Який ви таємничий, — відповіла вона. — Хіба ж можна не крутити романи у вашому віці?

Філіп зашарівся і розсміявся.

— Ви забагато хочете знати, — озвався він.

— Ага, я так і знала, — переможно вигукнула вона. — Тільки подивіться, як ви почервоніли.

Філіпові було приємно, що міс Вілкінсон вважає його досвідченим чоловіком, і він перевів розмову на іншу тему, аби жінка подумала, що він приховує чимало любовних походеньок. Кері сердився на себе, що насправді це не так. У нього навіть жодного разу не було для них нагоди.

Міс Вілкінсон була незадоволена своєю долею. Вона обурювалася тим, що вимушена була заробляти собі на життя, і розповіла йому довгу історію про якогось материного дядька, котрий збирався залишити їй спадщину, а потім побрався зі своєю кухаркою і змінив заповіт. Жінка натякала на розкоші в батьківському будинку й порівнювала маєток у Лінкольнширі, де мала коней та карету, зі злиденними заробітками свого сучасного життя. Філіпа трохи здивувало те, що пізніше, почувши про це від нього, тітка Луїза сказала, що коли вони познайомилися з Вілкінсонами, ті мали лише поні й візок, куди запрягали собак. Місіс Кері теж щось чула про заможного дядька, та оскільки той одружився і став батьком задовго до народження Емілі, навряд чи вона могла серйозно розраховувати на спадщину. Про Берлін, де вона жила тепер, міс Вілкінсон могла сказати небагато хорошого. Вона жалілася на вульгарність німецького життя, порівнюючи його з розкішним блиском Парижа, де прожила багато років. Скільки саме, жінка не сказала. Там вона працювала гувернанткою в родині відомого портретиста, котрий одружився із заможною єврейкою, і в їхньому будинку можна було зустріти чимало видатних людей. Міс Вілкінсон засипала Філіпа їхніми іменами. До них часто навідувалися актори Comedie Francaise[91], і Коклен[92], сидячи поруч із нею за обідом, казав, що ніколи не зустрічав іноземця, котрий би так досконало розмовляв французькою. Ще у них бував Альфонс Доде[93], котрий подарував їй примірник «Сафо»; він обіцяв підписати його для неї, але вона забула йому нагадати. Утім, міс Вілкінсон однаково обожнювала книжку і могла дати її почитати Філіпові. А ще до них навідувався Мопассан[94]. Міс Вілкінсон залилася дзвінким сміхом і багатозначно подивилася на хлопця. Який чоловік і який письменник! Гейворд оповідав про Мопассана, тож Філіп знав дещо про його репутацію.

— Він упадав за вами? — поцікавився хлопець.

Слова якось кумедно застрягали у нього в горлі, та він однаково промовив їх. Тепер міс Вілкінсон йому щиро подобалася, і розмови з нею були цікавими, але Філіп не міг уявити, аби за нею хтось упадав.

— Оце так запитання! — вигукнула вона. — Бідолашний Ґі закохувався у кожну зустрічну жінку і не міг покинути цю звичку.

Міс Вілкінсон зітхнула, наче з ніжністю згадувала про минуле.

— Це був чарівний чоловік, — пробурмотіла вона.

Якби Філіп був трохи досвідченіший, він зрозумів би з цих слів, як відбулася зустріч: відомого письменника запросили на обід en famille[95]; статечно заходить гувернантка з двома високими ученицями; усіх знайомлять:

— Notre miss Anglaise[96].

— Mademoiselle.

А за обідом miss Anglaise сидить мовчки, поки відомий письменник спілкується з господарем та господинею.

Але у Філіпа її слова розбурхали значно романтичніші фантазії.

— Розкажіть мені про нього, — схвильовано попросив він.

— Нічого не можу розповісти, — зізналася жінка чесно, але таким тоном, наче жаліючись, що їй не вистачить трьох томів, аби описати всі сенсаційні факти. — Вам не слід бути таким допитливим.

Міс Вілкінсон почала розповідати про Париж. Вона була закохана в його бульвари та Булонський ліс. Там кожна вулиця дихала витонченістю, а дерева на Єлисейських полях були бездоганніші, ніж будь-де на світі. Вони сіли на камінь при дорозі, і жінка кидала презирливі погляди на кремезні в’язи, що росли навпроти них. А які там театри: геніальні п’єси і незрівнянна гра. Вона нерідко супроводжувала мадам Фойо, матір своїх вихованок, коли та їздила приміряти сукні.

— Ох, як жалюгідно бути бідною, — вигукнула міс Вілкінсон. — Навколо стільки чарівних речей (лише в Парижі люди знають, як слід одягатися), а ти не можеш собі їх дозволити. Бідолашна мадам Фойо, у неї була жахлива фігура. Часом швачка шепотіла мені: «Ах, мадемуазель, якби ж у неї була ваша фігура».

Філіп помітив, що жінка має пишні форми і пишається ними.

— В Англії чоловіки справжні дурні. Вони думають лише про обличчя. А от французи, нація коханців, розуміють, що фігура значно важливіша.

Філіп ніколи раніше не думав про такі речі, але тепер помітив, що щиколотки у міс Вілкінсон товсті й незграбні. Хлопець швидко відвів погляд.

— Вам слід поїхати до Франції. Чому б не пожити рік у Парижі? Ви б вивчили французьку, і вона б deniaser[97] вас.

— Що це таке? — перепитав Філіп.

Жінка хитро засміялася.

— Вам доведеться пошукати в словнику. Англійці не