Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

Тим часом десь іздалеку почувся дзвін.

— Це з монастиря, — мовив король. — Напевне, дізналися про смерть.

— Та я і не крився, — знизав плечима Лев. — Одразу повідомив ігумена. Повторюю: я ненавмисно. Так, винен, що не розрахував свої, а вірніше, його сили. Більше того, згоден залишитися у Володимирі.

Василько заперечливо похитав головою.

— Це зайве і, повір, небезпечне. Рушай зараз же до Львова, а ще краще — у Перемишль. І якщо хочеш здійснити те, що задумав, спіши: зараз для цього найсприятливіший час.

Це Лев Данилович знав і без нагадування. Він згодився з дядьком у тому, що його присутність на похороні вбитого ним же кума буде принаймні недоречною. Дійсно, слід починати втілювати задумане. Якщо вдасться довести все до кінця, всі забудуть про цей прикрий випадок.

І Лев, не мешкаючи ні миті, у супроводі нечисленної дружини залишив Володимир саме тоді, коли в місто входила делегація монахів монастиря. Вони розминулися на мосту, перекинутому через оборонний рів. Як істинний християнин, князь спочатку пропустив монахів, а вже затим рушив сам...

Зрештою, Лева ніхто і не винив. Усі ті, хто й хотів би звинуватити перемиського князя у навмисному вбивстві литовського князя, самі прийшли до влади не зовсім мирно. А сам Лев нічого й не заперечував, і не виправдовувався. Убив? Так. Але не навмисно! Звичайно, гріх, а те, що вбив монаха, та ще й у Страсний тиждень, — особливий гріх. Правда, всі знали, що останнього дня перед Великоднем князь висповідався, покаявся у гріхах і прийняв Святе причастя, що підтверджувало: всі гріхи йому простилися.

Але це нікого не цікавило. Життя текло своїм руслом, і лише десь там, у литовських містах, князьки коригували свої плани. Ті, хто сподівався на Воїшелка, зачаїлися, роздумуючи, на кого тепер сподіватися, ті ж, хто розглядав покійного як суперника, полегшено зітхнули: на одного менше.

Чи не єдиними, хто програв від смерті сина Міндовга, були Шварно і Пржемисл Отакар. Як і передбачав Василько, Шварно одразу втратив підтримку навіть тої невеликої кількості місцевої знаті, яка терпіла його як зятя Воїшелка. Великий князь Литовський так і не зумів переконати знать у тому, що до цього він не має жодного стосунку.

А на заході чеський король втратив людину, котру хотів використати у своїх намірах шантажувати литвинів. Тепер йому нічим було спокусити польських князів. Доведеться вигадувати щось інше.

Напевне, єдиний, хто виграв від вчинку Лева, був литовський князь Тройден. На знак своєї прихильності до Лева (а може, і до його вчинку) Тройден відправив до Львова свого сина Римунта. Він одразу ж заприятелював з Юрієм, сином Лева. Князь вирішив, що в майбутньому це йому стане у пригоді, а той факт, що єдиний син претендента на литовський трон буде у нього, не зашкодить.

Уже вдома, в спокійній обстановці оцінивши ситуацію, Лев Данилович дійшов висновку, що, незважаючи на обставини, що призвели до такого стану, він опинився у виграші. Все, що сталося у Володимирі, хоч і без злого наміру, добре вписувалося у той план, яким Лев поділився зі своїм дядьком.

Усі застигли в очікуванні, чим усе це закінчиться.

А Нежданові з Тугаром було не до розборок між князями. Вони разом з Власом, Левком і, як не дивно, Жирославом прямували кіньми на схід. Там, на відстані трьохсот п’ятдесяти верстов, лежала мета їхньої подорожі — прикордонне місто Бакота. Напевне, найбільше прагнув туди потрапити Тугар. Він і не приховував своєї радості. Правда, якщо Неждан знав про істинну причину цього, хоч і не поділяв цієї радості, то іншим трьом було невтямки, чому це дорослий воїн так радіє.

Їхня п’ятірка була одна з багатьох, відправлених Світозаром у різні міста держави. Ще, здавалося, недавно ніхто й не помишляв про далекі подорожі, хоч всі знали, що вирушати доведеться, і кожен знав, куди саме. Група Неждана (а саме його Світозар поставив головним) повинна була за першим наказом виїхати до далекої Бакоти і там перебрати на себе оборону міста. Для цього до воєводи Бакоти везли листа самого князя Лева.

Знайомий більшості жителів Тустані Ратибор, неначе недавній сніг, з’явився у фортеці у Великодню ніч, коли всі були в невеликій церкві. Світозар, вислухавши посланця, лише кивнув головою і продовжив слухати службу. Він дав можливість ратникам освятити паски, скуштувати освячене, почекав, поки діти кинуть шкаралупи свячених яєць у воду озера поруч, щоб підземні рахмани хоча б наступного дня змогли відсвяткувати Великдень, і лише після цього повідомив, що групи від’їжджають сьогодні ж.

Найважче це пережила Злата, адже фортецю покидали обидвоє братів, і вона вперше залишалася з сином сама. Увесь час, поки тривала підготовка до від’їзду, жінка ходила заплакана і не могла нічого робити — все валилося їй з рук. Побачивши це, інші жінки, які виряджали чоловіків, готуючи їм у дорогу їжу, не стали залучати її до роботи. Правда, Злата все ж окремо дещо приготувала для Неждана з Тугаром.

Малий Гійом не відходив ні на крок від хрещеного і Тугара, неначе сподівався, що дядьки в останню мить передумають і візьмуть його з собою. На превелике його розчарування, цього не сталося, і Гійом міг лише тішитися кривою сарацинською шаблею, котру Тугар залишив йому на згадку. Сам ратник мав однакові з усіма обладунки.

Вже з першого погляду ратники відрізнялися від звичних дружинників. Якщо останні для прикриття тіла мали кольчугу, то на воїнах, що покинули Тустань, були захисні обладунки з пластин, що сягали нижче пояса. Голову кожного ратника