Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
— Невиправдано жорстоких заходів? — урвав його Роджер. — Наведіть кілька прикладів.
Епонім, збентежений, засовався на лаві. Його великі очі танцювали в білих очницях.
— Сеньйор Норманд мав свої крайнощі, — промурмотів він, відводячи погляд від співрозмовника. — Коли хтось поводився погано. Одне слово, поводився не так, як сподівалися від нього. Він топив його дітей у річці, наприклад. Сам же він їх і топив. Власними руками, я хочу сказати.
Він зробив паузу й пояснив, що ексцентричні витівки сеньйора Норманда примушували його нервувати. Від такої екстравагантної особи можна було сподіватися чого завгодно, наприклад, що якогось дня йому заманеться випустити всю обойму в того, хто стоятиме до нього найближче. Тому він попросив, щоб його перевели працювати на іншу станцію. Коли його перекинули на станцію «Останній притулок», де начальником був сеньйор Альфредо Монт, Епонім став спати спокійніше.
— Вам доводилося вбивати індіанців під час виконання своїх обов’язків?
Роджер побачив, що очі барбадосця подивилися на нього, ковзнули вбік і знову подивилися на нього.
— Я мусив виконувати свою роботу, — зізнався він, стенувши плечима. — Роботу наглядачів і «хлопців», яких називають також «розумниками». У Путумайо проливається багато крові. Люди зрештою звикають до всього. Убивати або помирати — таке там життя.
— Ви скажете мені, скількох людей довелося вам убити, сеньйоре Томас?
— Я ніколи їх не рахував, — швидко відповів Епонім. — Я робив ту роботу, яку мусив робити. Я добре її виконував. Тому я вважаю, що Компанія повелася несправедливо зі мною.
Він скотився до тривалого й плутаного монологу, в якому звинувачував своїх колишніх роботодавців. Його звинуватили в тому, що він скомпрометував себе, продавши півсотні вітото на каучукову плантацію колумбійців, сеньйорів Іріарте, з якими Компанія сеньйора Арани завжди воювала за робочі руки. Це брехня. Епонім клявся та божився, що він не мав нічого спільного зі зникненням тих вітото з «Останнього притулку», котрі, як стало згодом відомо, опинилися на плантаціях колумбійців. Хто їх продав насправді, так це начальник станції Альфредо Монт. Чоловік жадібний і скупий. Щоб приховати свою провину, він звинуватив у ній і Дейтона Крентона та Симбада Дугласа. Брехня й наклеп. Але Компанія йому повірила, й усім трьом наглядачам довелося втікати. Їм довелося подолати тяжкі труднощі, перш ніж пощастило дістатися до Іквітоса. Начальники Компанії там, у Путумайо, віддали наказ «розумникам» убити трьох барбадосців там, де вони їх зустрінуть. Тепер Епонім та його товариші живуть в убогості та перебиваються випадковими заробітками. Компанія відмовилася оплатити їм квитки для повернення на Барбадос. Їх звинуватили в тому, що вони покинули роботу, й суддя Іквітоса, звичайно ж, визнав справедливими претензії фірми Арани.
Роджер пообіцяв йому, що британський уряд посприяє поверненню на батьківщину його та його товаришів, позаяк вони британські громадяни.
Він упав, виснажений, на своє ліжко відразу по тому, як попрощався з Епонімом Томасом Кемпбелом. Він укрився потом, усе тіло йому боліло, і він відчував, як потроху змагає його хвороба, як поширюється вона, переходячи з органу на орган, з голови до ніг. Конго. Амазонія. То невже немає межі для людських страждань? Світ кишить такими анклавами дикунства, який чекає його в Путумайо. Скільки їх? Сотні, тисячі, мільйони? Чи можна завдати поразки цій гідрі? їй відрубують голову в одному місці, а вона з’являється в іншому, ще кривавіша й бридкіша. Зрештою він заснув.
Йому приснилася мати в одному з озер Велсу. Лагідні промені сонця пробивалися крізь листя високих дубів, і, тремтячи від збудження, він побачив, як перед ним з’явився мускулистий хлопець, якого він сьогодні вранці фотографував на пристані в Іквітосі. Що він робив у тому велському озері? Чи то було ірландське озеро, в Ольстері? Стрункий силует Анни Джефсон зник. Його тривога пояснювалася не смутком і жалістю, які породила в ньому поневолена людність у Путумайо, а відчуттям, що хоч він і не бачить її, Анна Джефсон мандрує околицями, дивлячись на нього з-поза вершин високих дерев. Його страх, проте, не пом’якшило дедалі сильніше збудження, з яким він дивився, як наближається до нього хлопець із Іквітоса. Торс у нього був забризканий водою озера, з якого він виринув, наче озерний бог. За кожним кроком його м’язи підстрибували, а на його обличчі була зухвала усмішка, від якої він здригався й тремтів уві сні. Коли прокинувся, то з огидою виявив, що в нього виверглося сім’я. Він помився й перевдягнув штани й труси. Він відчував сором і невпевненість у собі.
Він зустрівся з членами Комісії, приголомшеними тими свідченнями, які вони одержали від барбадосців Дейтона Крентона та Симбада Дугласа. Колишні десятники дали не менш брутальні свідчення, ніж Епонім дав Роджерові Кейсменту. Найбільше їх жахало те, що як Дейтон, так і Симбад були насамперед одержимі тим, щоб довести свою непричетність до продажу тих кількох десятків вітото на колумбійські каучукові плантації.
— Вони анітрохи не переймаються ні шмаганням, ні каліченням, ні вбивствами, — повторював ботанік Волтер Фолк, що, здавалося, не мав уявлення, до якого лиха може довести людину жадібність. — Усі ті жахіття здавалися їм чимось найприроднішим у світі.
— Я не зміг дослухати до кінця все свідчення Симбада, — признався Генрі Філґалд. — Мусив вибігти з кімнати, щоб виблювати.
— Ви всі читали документацію, яку надав нам ФорінОфіс, — нагадав їм Роджер Кейсмент. — Ви думали, що звинувачення Салданы Рока та Гарденберга — чисті фантазії?
— Не фантазії, але перебільшення, — відповів йому Волтер Фолк.
— Після цього аперитиву я запитую себе, що ми побачимо в Путумайо, — сказав Луїс Барнес.
— Вони вжили застережних заходів, — припустив ботанік. — Вони покажуть нам прикрашену картину.
Консул урвав їхню розмову, повідомивши, що сніданок подано. Крім нього, — він з апетитом поїв риби із пальмовим салатом, загорнутої в листя маїсу, — члени комісії ледве доторкнулися до їжі. Вони мовчали, поглинуті спогадами про свої недавні інтерв’ю.
— Ця подорож буде спусканням до пекла, — проголосив Сеймур Белл, який щойно приєднався до групи. Він обернувся до Роджера Кейсмента. — Ви вже крізь це пройшли. Ви зможете вижити.
— Рани так швидко не затягуються, — не погодився з ним Роджер.
— Не переживайте так, панове, — намагався підняти їм дух містер Стірс, який снідав із почуттям гумору. — Після доброї лоретанської сієсти ви відразу почуєте себе краще. Спілкування з начальниками
