Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Здоровань Луї глянув на нього.

— То це не шинок? — поспитався він.

— Так, так, — сказав господар. — Але в нас своя клієнтура… Вам краще перейти на той бік вулиці Канаб'єр, там ви знайдете чимало ресторанчиків, які вам будуть до смаку.

Здоровань Луї підвівся. Він збентежено почухав потилицю.

— В мене є гроші, — сказав він. — Можу вам їх показати.

— Ні, ні, — хутко відказав той пан. — Я й так вам вірю.

Він рішуче узяв його під руку і змусив зробити декілька кроків до виходу.

— Ідіть он туди, — сказав він, — там буде набережна, простуйте вздовж неї й праворуч, ви не заблукаєте.

— Ви дуже люб'язні, — торкнувшись капелюха, сказав Здоровань Луї. Він почувався винуватим.

Він опинився посеред набережної, в натовпі маленьких чорних чоловічків, які бігли йому назустріч, ішов він дуже помалу, щоб не збити когось із ніг, і його огортав сум; о цій порі він спускався з Канігу на Вільфранш, отара дріботіла попереду, вона була його товариством, частенько він зустрічав пана Парду, який піднімався на ферму дю Ветіль і ніколи не пропускав нагоди дати йому сигару і декілька дружніх стусанів у спину, гора була руда й німа, на дні роздолу видніли димки Вільфранша. Він розгубився, всі ці люди йшли дуже прудко, він бачив лише маківки їхніх голів або ж верхи капелюхів, всі вони були дрібнотою. Якийсь хлопчисько прослизнув у нього між ногами, регочучи, зиркнув на нього і сказав своєму приятелеві:

— Глянь-но на цього довганя, йому, мабуть, нудно самому нагорі?

Здоровань Луї глянув, як вони чкурнули, і відчув себе винуватим; він соромився того, що такий високий. Він сказав: «У них тут свої звички» і сперся об стіну. Він був смутний і тихий, як того дня, коли ото занедужав. Потім подумав про негра, такого чемного й веселого, єдиного його друга, і сказав собі: «Не треба було його відпускати». І тут йому спала на думку незлецька ідея: мурина видно здалеку, його неважко буде знайти; він знову попростував набережною, тепер він почувався не таким самотнім, видивлявся того негра і думав: «Поставлю йому чарчину».

Всі вони були на майдані, обличчя їхні почервоніли од вечірнього сонця. Тут були Жанна, Урсула, сестри Клапо, Марі й усі інші. Спочатку вони чекали вдома, а потім одна по одній повернулися на майдан і почали чекати. Крізь матові шиби вони бачили, як засвітилися перші лампи в кав'ярні вдови Тремблен: три імлисті плями угорі на вікнах. Вони угледіли ці плями і засмутилися: матуся Тремблен засвітила вогні у своїй порожній кав'ярні, сиділа за мармуровим столиком, поклавши на нього кошика з роботою, і спокійнісінько в'язала вовняні панчохи, тому що була вдовою. А вони були надворі й чекали своїх чоловіків, відчуваючи позаду свої порожні домівки й кухні, які поволі наповнювала темрява, й лежав перед ними довгий шлях, на якому чигали різні халепи, а наприкінці того шляху був Кан. Марі зиркнула на церковного дзигаря і сказала Урсулі: «Незабаром дев'ята, може, їх усе-таки залишили…» Мер казав, що це неможливо, та що він там знає, з міськими звичаями він обізнаний не краще, ніж вони. Навіщо ж відправляти назад кремезних чоловіків, які самі приїхали? Мабуть, їм сказали: «Гаразд, якщо вже ви заявилися…» та й залишили. Прибігла маленька Роза, вона геть захекалася і волала: «Ось вони! Ось вони!», і жінки побігли й собі; вони прибігли до ферми Дарбуа, звідки видно було чималий кавалок шляху, і на білій дорозі поміж луками угледіли своїх чоловіків, ті сиділи на возах і їхали довгою ґерелицею, як і тоді, коли вирушали, їхали вони поволеньки і співали собі. Шапен був попереду, він розсівся на лавці, руки насилу тримали віжки, він дрімав, і кінь ішов собі за звичкою; Марі помітила, що око в нього запливло кров'ю, й подумала, що він знову з кимось бився. За ним, стоячи на возі й виспівуючи на всю горлянку, їхав Ренарів син, проте вигляд у нього був невеселий, решта їхали позаду, геть темні на тлі світлого неба. Марі обернулася до Кляпо і сказала їй: «Вони п'яні як дим, цього тільки нам бракувало». Порипуючи, помалу підкотився Шапенів повіз, і вони відступили, пропускаючи його. Віз проїхав, і Луїза Шапен пронизливо завищала: «Боже милий, таж він привів тільки одного вола, де ж він подів другого, пропив, мабуть!» Ренарів син виспівував на всю горлянку, його бричка зиґзаґами котилася по дорозі від одного рову до другого, а за ним їхала решта, всі вони стояли на возах і горлали пісень з батогами в руках. Марі угледіла свого чоловіка, він начебто не був п'яний, та коли вона побачила зблизька його похмуру пику, то зрозуміла, що він таки напився і буде битися. «Це ще гірше, ніж пропити вола», — подумалося їй, і серце її стиснулося. Та попри це вона була задоволена, що він повернувся, на фермі було багацько роботи, нехай собі вряди-годи б'ється по суботах, аби лиш гарував. Він стомлено опустився на стілець на терасі забігайлівки, замовив собі чарчину, йому принесли білого вина в малесенькій шкляночці, ноги його аж гули, він простягнув їх під стіл і поворушив великими пальцями у черевиках. «Дивно», — сказав він собі. Тоді випив і сказав: «Дива та й годі, я ж його добре шукав». Він посадив би його навпроти, дивився б на його добре чорне обличчя; аби лиш бачити його, він засміявся б і мурин теж, у нього був довірливий і лагідний вигляд, мов у звіряти. «Я почастував би його тютюнцем і шклянкою вина».

Його сусід дивився на нього: він вважає мене диваком, бо я розмовляю сам із собою; це був парубійко років двадцяти, хирлявий недоросток із дівочою шкірою, він сидів із гарним чорнявим чолов'ягою, в якого був переламаний ніс, волосся у вухах і витатуюваний якір на лівому передпліччі. Здоровань Луї зрозумів, що вони балакають місцевою говіркою про нього. Він усміхнувся їм і погукав офіціянта.

— Ще шклянку того ж самого, хлопче. І якщо в тебе є більші шклянки, то не соромся, неси їх сюди.

Офіціянт і з місця не зрушив. Він нічого не казав і дивився на нього так, мовби й не бачив. Здоровань Луї дістав гаманця і поклав його на стіл.

— Що з тобою, хлопчино? Думаєш, не зможу заплатити? Ось глянь!

Він дістав три купюри по тисячі франків і помахав ними офіціянтові перед носом.

— Ну, то що