Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Тепер уже моя черга, суперзірко? — гукає Міра.

Петер меланхолійно всміхається і йде їй назустріч. Вони ніжно беруться за руки й повільно-повільно танцюють, малими-малими колами, а тоді Міра обома долонями притуляє Петерове обличчя і цілує так пристрасно, аж він ніяковіє. Вона досі на таке здатна.

— Ти не такий веселий, як мав би бути, — шепоче вона.

— Та ні, ні, — запевняє Петер.

— Це через Суне?

Петер ховає обличчя в її шиї.

— Після фіналу спонсори збираються офіційно заявити, що Давід стає на місце Суне. І вони хочуть змусити Суне самого піти. Вважають, що його звільнення негативно висвітлять у ЗМІ.

— Любий, це не твоя провина. Ти не можеш врятувати всіх. Не можеш тримати весь світ.

Він нічого не відповідає. Вона куйовдить йому волосся і всміхається.

— Ти зустрів свою доньку? Вона буде «вчитися» вдома в Ани.

— Якраз достатньо макіяжу, щоб розв’язувати рівняння, правда? — бурмоче Петер.

— Підліткам складно довіряти саме тому, що ми самі колись були молодими. Пригадую, коли ми з моїм хлопцем мали…

— Не хочу цього чути!

— Любий, тримай себе в руках, у мене до тебе також було життя.

— НІ!

Петер рвучко піднімає її в обіймах, Мірі перехоплює подих. Він досі на таке здатний. Вони хихочуть, як двоє малих дітей.

Крізь вікно їм видно, як дорогою віддаляються Майя з Аною, разом із хокеїстами й однокласниками. У темряві температура швидко знижується, навколо дівчат кружляє сніг.

Ще ніхто цього не знає. Але скоро почнеться буря.

20

Через адреналін відбуваються неймовірні речі. Шибки у віллі сім'ї Ердаль деренчать від надривання колонок, нижній поверх заповнюється тілами з такою швидкістю, ніби десь у стелі дірка, через яку їх закидають, більшість гравців уже напилися до безпам’яті, решта гостей намагаються не відставати. Їм не вперше гуляти в цьому будинку, коли нема батьків. Усі п’ють з одноразових пластянок, картини зі стін знято, крихкі предмети прибрано, меблі накрито плівкою. Два юніори, змінюючись, цілу ніч пильнують сходи, щоб ніхто не йшов на другий поверх. Що б не казали про Кевіна, але він, як і його тренер, покладається лише на підготовку і планування, не довіряючи випадку. Завтра зранку прийде прибиральниця, яка зазвичай каже, що навіть якщо Кевін прикінчить когось у цьому будинку, після прибирання ніхто не помітить навіть сліду. Вона нічого не розповідає Кевіновим батькам і отримує за це добрі гроші, а сусіди в такі вечори лягають спати із затичками у вухах, і вдають, що їх не було вдома, якщо в когось виникають запитання.

Усі вже давно перестали цікавитися, чому Кевін, здається, єдиний, хто не радіє на власній вечірці. У вітальні п’ють і співають підлітки, розохочені позбутися одягу, але по інший бік товстих, добре ізольованих стін на подвір’ї панує майже непорушна тиша. З Кевінового обличчя крапає піт, він продовжує забивати шайбу за шайбою у ворота. Після матчу він ніколи не зменшує обертів, але після перемоги забиває принаймні не так люто. Після програшу тераса і невеликий хокейний майданчик усіяні уламками ключок і скла. Беньї, як завжди, сидить із абсолютно байдужим виглядом за пластиковим столом і вміло вертить сигарети пучками пальців, щоб висипати звідти тютюн і не пошкодити паперу. Одну з сигарет він набиває травою, закручує кінець, обережно прикушує фільтр, витягає його і замість нього вставляє тонку скручену картонку. Беньї мусить використовувати таку техніку, тому що власниця тютюнової крамниці у Бйорнстаді — сестра директора школи, і з часом могли виникнути питання, нащо купувати стільки паперу для самокруток, не купуючи тютюну. Замовити через інтернет теж не можна, бо мама Беньї перевіряє пошту, як собака-сапер. Тому, попри те, що ніхто ніколи не бачив, щоб Кевін курив, він уже кілька років брав плату за вечірку — дві сигарети з кожного гостя, щоб Беньї було з чого робити самокрутки. На диво, Кевін аж розслабляється, спостерігаючи, як цей ідіот — його найкращий друг — зосереджено крутить свою траву.

— Знаєш, я продам тебе на таку фабрику в Азії, де використовують дитячу працю. Цими маленькими пальчиками ти зможеш шити футбольні м’ячі швидше за будь-якого шмаркача, — насміхається Кевін.

— Може, хочеш, щоб я пошив тобі більшу сітку, аби ти хоч раз влучив у ворота? — питає Беньї і блискавично пригинається, навіть не підводячи погляду, коли Кевінова шайба пролітає за десять сантиметрів над його головою. А огорожа позаду, в яку вона влучила, гойдається ще кілька хвилин.

— Не забудь скрутити для прибиральниці, — нагадує Кевін. Беньї про таке не забуває. У них же не вперше вечірка.

Амат заходить до будинку і роззявлює рота від подиву.

— Ого-го? То тут живе… лише ОДНА сім’я?

Бубу й Лют регочуть і підштовхують його до кухні. Лют уже такий п’яний, що не зумів би почепити магнітика на холодильник. Вони п’ють «нокаути». Амат не знає, що там намішано, але смакує, як самогонка з таблетками від кашлю, і щоразу, випивши, треба гупнути один одного кулаком у груди і закричати «НОКАУТ!». Якась логіка у цьому з’являється після п’ятого або шостого разу. Більшість стільки й випивають.

— Сьогодні ввечері можеш трахнути БУДЬ-ЯКУ дівку, тут УСІ — хокейні сучки, коли перемога наша! — лепече Лют, махнувши на мурашник тіл, і наступної ж миті люто хапає Амата за футболку і ричить: — Але тільки якщо її не захоче Кевін, або Беньї, або я. Перша лінія вибирає першою!

Амат запам’ятає, що Бубу також ніяковіє після Лютових слів. Це вперше він бачив Бубу невпевненим. Лют, похитуючись, іде й горланить: «Я сьогодні зробив гольовий пас! Хто хоче зі мною переспати?» — а двоє хлопців так і стоять один навпроти одного на кухні. Продовжують пити, б’ють один одного в груди з криком «НОКАУТ!», аби не говорити, бо обом здається, що по голосу буде чути: вони незаймані.

Майя і Ана приходять на віллу одними з останніх, бо Ана мусила надцять разів зупинятися, щоб перевірити макіяж. Щомісяця вона стає одержима якоюсь із частин свого тіла, і зараз її не влаштовують вилиці. Донедавна це були чоло і лінія росту волосся, і Ана цілком серйозно просила Майю допомогти дізнатися, чи можна зробити пластичну операцію, щоб опустити її нижче.

Перед тим як зайти до будинку, Майя зупиняється, захоплена краєвидом. З вулиці, на якій мешкає сім’я Ердаль, видно озеро і дорогу до