У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Зате Франсуазина донька, маючи себе за жінку сучасну, зневажаючи старосвіччину, мовила паризьким арго і любила каламбурити. Коли Франсуаза сказала їй, що я гостював у принцеси, вона казала: «Ага, у принцеси на горошині!» Побачивши, що я чекаю когось у гості, вона вдала, ніби думає, що мене звати Шарлем. Я простодушно заперечив, а вона відрізала: «Он воно що!
Виходить, наш Шарль шарлить і шарлатанить!» Це було не дуже дотепно. Але ще більше мене вразило, коли вона з приводу Альбертининого спізнення сказала мені на потіху: «Не дочекатися вам до кінця світу. Вона вже не прийде. Ох, ці тутейші паннусі!»
Отож зразу видно, що вона говорила не так, як її матір; але ось що цікавіше: мати говорила інакше, ніж бабуся, байолепен-ка. Байо-ле-Пен сусідує з Франсузиною стороною, а проте говірка цих двох місцевостей не одна й та сама, як і природа. Хвиляста, яркувата околиця, де виросла Франсуазина матір, багата на вербняки. І, навпаки, дуже далеко звідти була у Франції місцина, де говорять майже так само, як мезеглізці. Це відкриття мене було роззлостило. Справді: якось я почув балачку Фран-суази з покоївкою з нашого дому, яка була з тих сторін і розмовляла місцевою говіркою. Вони розумілися між собою дуже добре, зате я нічого не тямив, вони це знали, але не переставали, радіючи тому, що вони краянки, хоч і родилися далеко одна від одної, і їм можна говорити при мені своєю мовою, як це роблять люди, коли не бажають, щоб їх розуміли. Ці мальовничі вправи лінгвістичної географії і кухонного сестринства відбувалися потім у нас на кухні щотижня і аж ніяк не радували мене.
Щоразу, коли відчинялася в’їзна брама, придверник натискав електричну кнопку, щоб освітити сходи. Всі квартиранти вже поверталися на цю пору додому. Отож я покинув кухню й сів у сінях. Вузькувата портьєра не зовсім запинала зашклені двері нашого помешкання, пропускаючи темну вертикальну смугу, утворену півсутінню сходів. Якби ця смуга стала раптом ясно-золотою, це означало б, що Альбертина увійшла в під’їзд і буде тут за дві хвилини; більше ніхто не міг прийти о цій порі. Ось так я й сидів, не в змозі відвести очей від смуги, що темніла хоч плач; я похилився всім корпусом, аби краще було видно; та марно я натужував зір, темна сторчова стяга, попри моє палке бажання, не давала мені того заласся, якого я зазнав би, якби ця стяга якимись оце раптовими і ворожбитськими чарами обернулась у променисту золоту штабу. Скільки хвилювання! А через кого? Через ту саму Альбертину, про яку я на рауті у Ґермантів ледве згадував. Побоювання позбутися простих тілесних розкошів, що підсичували в мені нетерпець, з яким я колись виглядав інших дівчат, надто Жільберту, боліло мені нестерпним щемом.
Як непишний вернувся я до себе. Франсуаза удалася за мною. Вважаючи (скоро я вже прийшов з вечора), що рожа в бутоньєрці зайва, вона прийшла її відчепити. Франсуазин жест, нагадуючи мені про тс, що Альбертина, мабуть, не прийде, і змушуючи мене визнати, що я хотів причепуритися для неї, викликав у мені роздратування, ще гостріше через те, що, пручаючись, я пом’яв рожу, і через те, що Франсуаза сказала: «Краще було б дати мені відіп’ясти, а так квітка тепер знівечена». Зрештою нейневинніше її слово дратувало мене. Коли ми чекаємо, ми потерпаємо через те, що кохана істота дляється, і нас гнітить, якщо ще хтось стоїть над душею.
Коли Франсуаза вийшла з покою, я подумав про те, яка досада, що нині задля Альбертини я почав прихайлучуватись, а раніше, в ті вечори, коли я кликав її на нові любощі й милощі, я не раз показувався неголеним, з кількаденним заростом! Я відчував, що вона не дбає про мене, покинула мене напризволяще. Аби приоздобити мій покій на той випадок, якби Альбертина все-таки прийшла, я вперше за кілька років поклав на стіл, коло ліжка, одну з найкращих своїх речей — обсаджену туркусами течку, яку Альбертина подарувала мені на те, щоб я ховав туди Берготтову книжечку, і яку я беріг при собі: навіть лягаючи спати, клав поруч із агатовою кулею. Свідомість, що Альбертини все нема й нема і що вона цю хвилину в якомусь «десь-інде» — для неї, мабуть, приємнішому, а мені невідомому — викликала в мені болісне почуття, і ця свідомість, попри те що я казав годину тому Сваннові про свою нездатність ревнувати, могла б, якби я бачився з моєю приятелькою частіше, обернутися в гарячкову потребу знати, де і з ким вона проводить час. Я не посмів послати до Альбертини, було запізно; але у сподіванні, що вона, може, вечеряючи з подругами в кав’ярні, надумає мені зателефонувати, я перемкнув телефон зі швейцарської до себе, тоді як зазвичай нічної доби зв’язок зі станцією підтримував лише швейцар. Поставити апарат у коридорчикові, куди виходила Франсуазина кімната, нібито було б простіше й зручніше, але марно. Поступ цивілізації кожному дає змогу виявити в ньому якісь несподівані переваги або нові хиби, які роблять його ще дорожчим або, навпаки, ще нестерпнішим для приятелів. Отож-бо Едісонів винахід дозволив Франсуазі набути нову ваду, і ця вада зводилася до того, що вона відмовлялася користуватися телефоном, хоч би як це було корисно, хоч би як це було вкрай потрібно. Вона просто тікала, коли її хотіли навчити обходитися з телефоном, як інші тікають від щеплення. Отож телефон поставили у моєму покої, а щоб він не заважав моїм рідним, дзвінок замінили деренчанням вертушки. З обави, що я не почую цього деренчання, я не рушав з місця. Я так зачаївся, що вперше за кілька місяців помітив цокання дзиґарів. Франсуаза прийшла, аби щось прибрати. Вона озвалася до мене, але мені сприкрилися її безугавні дурні теревені, під її одноманітну цокотнечу мої почуття мінялися щохвилини, переходячи від обави до ляку, від ляку до цілковитої розпуки. Я несамохіть буркав їй щось схвальне і водночас відчував, що обличчя в мене таке зболіле, що, зрештою, я почав скаржитися на ревматизм, аби лиш пояснити цей розбрат між моєю удаваною байдужістю і болісним виразом.
