Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Доктор Касінський опікувався Марічкою ще й тому, що добре знав її тата. Який тісний світ! Поляк Юзеф і українець Василь Потикевич навчалися в одному університеті, лише на різних факультетах. Коли до Чорткова у 1939-му увійшли «визволителі», родина Касінських одразу виїхала до Польщі — з перших кроків нової влади відчула залізну руку на горлі інтелігенції, а сам лікар відкладав від’їзд до одужання то одного важкого хворого, то іншого... Незчувся, як опинився у Чорт-ківській тюрмі. А потім — пощастило! — перед самою війною етапували до Тернополя. «Чому пощастило?» — тихцем спитала Орися нову подругу. «Бо всіх, хто залишився у Чортківській в’язниці, в перші дні війни було знищено, — так само тихо і з болем відповіла на вушко Орисі Марія. Вони остерігалися сусідок по палаті — ану ж, донесе котрась? — Розстріляли, поскидали в ями, засипали вапном — понад вісімсот в’язнів...» «Навіщо?» — не розуміла Орися. «А щоб не упізнали... Я сама туди ходила... Хай Бог боронить ще раз побачити таке страхіття... Упізнали лише одну — Надю Юрківську, дочку відомого адвоката, не з обличчя — такої коси, як вона, ніхто у Чорткові не мав... А вони нам кіно показують про фашистські концтабори... Чим тут не Освенцім?» Навіть зараз, після багатьох пережитих жахів, Марійці гірко і важко було згадувати видовище понівечених, закатованих людських останків зі слідами нелюдських знущань.
— Забудьмо погане, Орисю. Нам треба жити! Нам дуже треба жити! — ці слова Марічка повторювала, мов ворожіння, мов чари.
Доктор Касінський докладав усіх зусиль, щоб вилікувати хворі ноги дівчини. Щодня гарячі ванни і якийсь електричний прилад, схожий на піч, і навіть жовтенькі кульки — полівітаміни, чудо новітньої медицини, яке видавали тільки деяким хворим (на вибір Говорової), бо на всіх бракувало.
— Надо же, как ви, бандеровки, докторше понравились! Вот мне бы так! — заздрила Райка-разлетайка, «блатнячка», що «замостирила» собі гнійну рану, яка перетворилася на абсцес, над яким довго мудрував навіть всесильний Касінський, і якби не його мудрість і вміння — лихом скінчилася б «замос-тирка» — спроба «припухнути» в лікарні, свідомо завдавши собі каліцтва.
Бесела, безтурботна Райка, справжнє «дитя дна», для якої тюрма — справді «мать родна», тут, у лікарні, де не треба працювати, де краще годують, розважала їх своїми жартами, часто непристойними, та й поводилася у межах розумного.
— Эх, девки, вот житуха! Знай припухай-кантуйся! Век бы в больничке припухала! На живот лёг, спиной укрылся... Не-уедно, да улёжно!
Отак, по одному, «блатних» можна було терпіти, це було навіть кумедно. Та коли вони збивалися в кодло, перетворювалися на диких звірів, яким не писані закони: «Закон — тайга, медведь — начальник!» У них були якісь правила, «понятія», дійсні тільки для «своїх», всі інші в’язні — тільки об’єкт для крадіжок та знущань. Змішати «політичних» та «блатних» — це був хитрий крок адміністрації, щоб зробити життя в таборі ще нестерпнішим, ніж роблять його дванадцятигодинна праця, голод, північний мороз.
Орисі довелося провести цю нестерпну зиму серед «блат-няцького» кодла, і вона на собі відчула, що значить, коли після виснажливого дванадцятигодинного робочого дня у шахті, після дороги до бараку — в суцільній темряві, після переклички, що здавалася нескінченною, ти не можеш спокійно впасти на свої нари і простягти натомлене тіло. Треба ще вистояти чергу до «каптьорки», щоб забрати свої речі. Залишити просто так на нарах — неможливо, негайно вкрадуть. Серед небагатьох «своїх» речей Орисі вдалося зберегти домашній плед з англійської вовни. Як він рятував її в дорозі та серед цієї нескінченної зими! Як берегла його від хижих загребущих рук! Не погоджувалася обміняти навіть на хліб у найлютішу скруту. Здавалося, поки вона береже цей місточок додому — є надія повернутися.
Марічка також мала приватну власність — якийсь чорний мішок. Такі видавали у таборах, щоб насипати сухих соснових голок. Велика цінність за умови, коли спати доводиться на голих дошках. Цінність подвоюється, коли твоє тіло складається іх самих кісток. Та ставлення Марії до цієї, власне, не такої вже й цінної речі дивувало. У лікарні користуватися власними постільними речами заборонялося. всі свої речі Марічка погодилася здати у «каптьорку», але чохол поклала під подушку — не віддам!
— Та нічого з ним не станеться, кому він потрібен? Навіть «блатні» не візьмуть! — переконувала Орися, але Марічка щодня перевіряла, чи на місці чорна, переснована для чогось чорними ж нитками тканина.
— Це — велика цінність, Орисю, — пояснила Марія згодом, коли вони стали подругами і могли цілком довіритися одна одній.
І розповіла...
Минулого року трапилося Марічці лежати у лікарні в Ухті. Потім лікар допоміг працьовитій і ретельній дівчині залишитися тут санітаркою. Скільки ж людських страждань довелося побачити, скільки очей навіки закрити! Найбільше запам’яталася палата, де лежали старші жінки-українки, яких було схоплено разом з дітьми і вивезено в Сибір. Жили в землянках, голодували. Діти почали вмирати від голоду. Тоді вирішили відправити кількох «делегаток» по хліб у рідне село. Ховаючись, пересідали з одного потяга на інший — і таки дісталися додому! Насушили сухарів, назбирали по селу теплого одягу для дітей і подалися назад. Дорогою перехопила міліція — без документів, утекли з місця заслання. Судили, дали по п’ять років, заслали на Північ. Жінки вмирали від пневмонії та страшного виснаження, та найбільше допікала їм доля дітей — як вони десь там, на чужих руках, не знаючи нічого про матір? Чи не зашлють кудись по дитбудинках, щоб росли яничарами в ненависті до всього українського? «Запиши мою адресу, дівчино, вийдеш на волю — напиши моїм, щоб знали, як загинула мама!» — попросила жінка з Донбасу. «І мою!» «І мою!» — ледь чутно ворушилися губи стражденних.
— Тут — понад триста адрес. Спершу намагалася запам’ятати, потім писала на клаптиках паперу, згодом зрозуміла — ненадійно, заберуть під
