Вогненне око - Олесь Ульяненко
Груди давить. Він звів голову, – велетенські джмелі нишпорять над головами. Скляні голоси відбиваються од склепінь, помножившись на тисячі, синьо мруть, винесені на жовту річку вогнів безлюддя; будівлі височать перекинутими дзбанами над захололою хребтиною Хрещатика. Дівчина тремтить, у неї зволожіли губи; «Мені холодно…» – повторює дівчина, погляд її тремтить двома вогниками запаленої свічки, лускається до його зношених черевиків: «Колись Хрещатик зовсім не таким був… Пам'ятаєш?» – Він мовчить; мозок, на диво, починає пережовувати інформацію: «Ти… Ти… Знайшла у баби гроші…» – «Так. Багато грошей. Мені ніколи було говорити. Не тільки гроші…» – «Золото?» – «Так. Нам вистачить на сорок років, а враховуючи інфляцію, то й більше… Тобі треба одягнутися…» Кроки по кахельних підлогах, по мармурових залах наганяють на нього жах; очі дівчини спалахують. Вона йде, од вітрини до вітрини, – Родик зараз тільки бачить, як сумка відтягує плече: «Допомогти?» – «Так. Візьми…» Надувало вологий вітер. Сніг падає стіною, мов у пробиту місяцем дірку. Родик безвільно зупиняється. Хрещатик у його очах рухається кудись праворуч, і світло гасне – жовте; залягає фіолетовий морок, над пласкими дахами колобок місяця, вітер деренчить бляхою, зриваючи біле жмуття пилюки, чийсь розпачливий голос, запалий до істерики, лунає в цій самотині; дівчина ворушить губами, зупинившись у нерішучості перед прочиненими дверима: «За бабою так не кричали… Боюся…» – говорить вона; він виштовхує з грудей жаску хвилю, біле крило заступає зір: «Йди… Я тебе тут почекаю…» Вона зачаровано дивиться в морок маркету, що враз заливається сліпучо-безколірним світлом, вириваючи воскових манекенів, людей у малинових піджаках, вродливих жінок. Ще не так пізно, – по радіо лементують араби, маніфестанти, когось під протяжний марш ховають на Байковому цвинтарі. Дівчина, з легким, трохи комічним усміхом на болісно вигнутих устах ходить між рядами одягу, кидає, постоявши якусь мить, до великої торби. Чорнявий, високої постави хлопець невідступно йде за нею. Родик бачить, як від слів служника її спину пробирають дрижаки; він шукає щось у кишенях, але знаходить лишень запальничку і пару зім'ятих цигарок. Він ніколи не курив, але зараз жадібно затягнувся димом. До нього, крізь тисячі днів, років, хтось говорить, намагається допомогти. Чиїсь непорушні безколірні очі зазирнули в його зіниці, розкололи мозок, відійшли, але несподівано згадав, що нема до кого, лишилася та далека, невідома жінка серед вітрин, дзеркал, срібних джмелів ночі. Він ще когось хотів покликати – тепла, дужа рука торсонула за плече. Родик прийшов до тями. Він сидів під мармуровою колоною. Біле крило просвистіло перед зором. Він одмахнувся рукою – дівчина, похитуючись від утоми, стояла перед ним. Родик зводиться, дзвони лущать у його голові; дівчина простягає руку, затягнуту в червону рукавичку: «Я хочу їсти. Ходімо перевдягнемося. Я знаю де…» – «Гм, ходімо…» – Очі пропадають у фіолетовому полотнищі.
На вежі годинник заблимав, востаннє кинувши буряковий жмут на скло. Родик дивиться, не відриваючи зору, в спину дівчині. Провидіння завжди поруч. Воно голодне і холодне; воно не завжди приносить полегкість. Міста не видно за рекламами; давно не прибраний сніг смугується поодинокими людьми. Важкий комбіжирний сопух пре з розчахнутих дверей кулінарії. Родик хоче обминути це місце, проте дорогу йому перетинає чоловік в окулярах, що ледь тримається на ногах: «Старий, я винен… Пам'ятаєш, торік…» – І чоловік починає говорити про книгу, яку Родик буцімто написав. Родик робить спробу втекти від чоловіка, але той настирно, як і кожен п'яниця, хоче довести, що не помилився. Взагалі він ніколи не помиляється, і шеф у нього класний мужик – бабник, не платить грошей, але тримає
місця. Чоловік послизнувся, Родик підтримує його, не спускаючи ока з дівчини, що відходила все далі. Підтримка Родика чомусь сповнює чоловіка захватом. Він без угаву говорить – то дорікає, то плачеться. Так Провидіння торує рівчака випадкові. І невідомий уже заходиться в жовчних конвульсіях, читає, ридаючи, рядки невідомих авторів, відтак бере під руку Родика і тягне до кулінарії. Назустріч – дама зі зморщеним прокуреним обличчям, простягає руку і говорить таким трагічним голосом, що здригається непорушність снігу, світил, усього: «Нарешті ти з'явився…» Якби не голод, то можна несподівано на годину уявити себе загубленим сином якогось арабського шейха, принаймні на крайній випадок – Рокфеллера. Проте дійсність забиває подих; Родик пручається, відбивається від десятка рук, котрі пнуться чимось допомогти, горлянки вигукують, проковтуючи слова. Він виривається і біжить нагору, затиснувши в посинілих від морозу пальцях ключі від кімнати, що їх наостанку тицьнув підстаркуватий, теж невідомий брюнет. Він летить фіолетовим мороком, пірнає в червону темряву закутів кінотеатру; погляд розбивається людьми, вітринами, розчиняється в безбарвності неба. Досвід роз'їдає його – ніщо так легко не губиться, як те, що тяжко знаходиш. Ноги наливаються свинцем. Місто вислизає з-під зору, і Родика виносить кудись у білу пустку. Він прямує вулицями, сумка відтягує плече. Він іде вздовж стріловидних потічків, жадібно вдихає звітрілий запах гот-догів, розчавлених помаранчів, мандаринів і кислих яблук. Світ поволі, з рипом, обертається в інший бік. Тяжка запона парфумів туго просідає від інших запахів. Він бачить клекітливе море безпритульних: підняті, опущені горби, вони, наче ті раки, труться спинами, боками – світ їхній зараз далекий, одчахнутий несподівано одним звучним ударом, – вони