Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
Паша просто натішитися не міг, що він так блискуче надається до омріяної професії слідчого. І не міліції, яка шукає, хто вкрав мішок брукви, а бери найвище – слідчий КГБ, який виявляє ворога народу. І той ворог сидить тут, у спортзалі. І зараз сушить свою безталанну голову, як вибратися з кута, у який його загнав старший товариш Павло Семенович із райкому комсомолу.
Тільки-но розпочався цей чудернацький за формою і садистський за змістом іспит, як до спортзалу увійшов якийсь сивий товариш.
– Діти, встаньте! – миттєво скомандував Паша. – До нас приїхав інспектор райвно.
– Сідайте-сідайте, – проказав дуже мило дідусь. – Працюйте, дітки. А ми не будемо вам заважати. Ми підемо з Павлом Семеновичем і поговоримо про життя.
Вони пішли до каптьорки фізрука, яка тут же, біля спортзалу, і в якій він тримає м’ячі та всіляке інше спортивне причандалля.
– Ви як, зі спортом дружите, Павле Семеновичу?
– Та так, не дуже, все ніколи. Вибачте, а як мені до вас звертатися?
– О, справді, не відрекомендувався. Павло Михайлович. Тезки, значить, – виправив недогляд Самоплатов. – Але зі спортом треба дружити. Знайте: у здоровому тілі – здоровий дух.
– Та в мене такі ще роки, що ні на тіло, ні на дух не ображаюся.
– Це ви даремно. Тренувати треба і те, й інше. Бо якщо дух накаже тілу стати до бою, то треба бути готовим. А я бачу, що ваш дух такий непростий. Активний. Наступальний. Ви сміливий чоловік, бо ж полізли туди. Взагалі полюбляєте гострі відчуття?
– Хлібом не годуйте, – розсміявся Паша.
– Вы, дорогой мой друг, даже не догадываетесь, сколько в жизни есть проявлений этих самых острых ощущений. Аж этот самый дух захватывает. Главное – понять, что, как поется в песне, покой нам только снится. Что покой – это не для тебя, – Самоплатов відчував себе в ролі вчителя.
– Я более чем уверен, что он, этот покой, не для меня. Но как здесь, в этой глуши, найти место без этого сонливого покоя, в котором все кругом прозябают? Разве что на церковь взбираться, – наче жартома спрямовував Паша розмову, що її він одразу прочитав для себе як шанс. Один із тисячі.
Може, для того й варто було влаштувати це хрестоламання, щоб приїхав товариш із самої Москви й отут, у каптьорці, інтригував його. Зараз він має сказати, що в житті є завжди місце для подвигу. «Але я його випереджу, – подумав Паша, – і просто в лоб: більше місця там, у Москві, а тут, у захудалому районі, такому, як я, буревіснику ніде розвернутися».
– Оно, конечно, Павел Михайлович, в жизни всегда есть место подвигу, но чем выше, тем этого места больше. Здесь, в районном масштабе, негде развернуться.
– Ну, не скромничайте. Вы-то и здесь сумели развернуться. Сломать сотню крестов – это, знаете ли, настоящий советский Геракл. А не страшновато ли, молодой товарищ?
– Что вы имеете в виду?
– Ну, этот, с карающим мечом сверху, бородатый дедушка с икон, не грохнет по голове?
І обидва сміялися голосно й щиро, радіючи не так власній дотепності, як синхронності взаєморозуміння. Так тішаться люди власним спілкуванням, коли бачать одне в одному неначе власну тінь. Неначе відображення самого себе. Вони так довго й запально сміялися, що в бік каптьорки раптом спрямували свої погляди сотні пар дитячих очей, яким наказано доводити, що Бога немає.
– О, мы тут так расслабились в интересном разговоре, что мешаем деткам собраться с мыслями. Мы еще с вами потолкуем, дорогой тезка. Есть о чем. Непременно, – поплескав по плечу молодшого друга Самоплатов, що аж сяяв від грядущого, можливо, щастя.
– Пойдем к юному поколению. Коммунизм – это молодость человечества, и его строить молодым. Вам и им, этим начинающим жизнь. Ведь именно это поколение будет жить при коммунизме.
– Совершенно верно, Павел Михайлович. Я знаю об этом, – відрапортував Харкавий. – Товарищ Хрущев назначил конкретный срок – 1980 год. Согласно программе партии и указанию лично Никиты Сергеевича, именно в этом году начнется в нашей стране коммунизм! – А потім уже особливо довірливо додав пошепки: – А в коммунизм никак нельзя, Павел Михайлович, с крестами. По пути надо их все убрать с дороги. Времени мало, а крестов еще много.
Поки однодумці гомоніли, як голуб’ята, дітки вже встигли здати роботи. На столі лежала ціла гора творів. Обом наставникам дуже кортіло зазирнути туди. Вони поділили купу навпіл і вп’ялися очима.
Але обидва і водночас побагровіли. Майже всі листки були чистими.
– А ну-ка пойдем! – зірвався з місця Самоплатов.
– Куда?
– Как куда? В каптерку. Всем сидеть на месте! – на подив дітей заговорив російською мовою «інспектор райвно».
– Ты знаешь, что это значит? Ты понимаешь, что это бунт? И это дети! Пересажать их! Или перестрелять бандеровское отребье! – Заслуженому серійному кілерові КГБ більше не хотілося грати роль доброго дідуся Панаса. – Получается так, что все они, все триста, писали и распространяли эти листовки. Поэтому и не хотят показывать свой почерк. Кстати, пока ты здесь партами командовал, нам принесли еще одну листовку. Совершенно другой почерк. Это не один какой-то умалишенный пацан. Это организованное восстание. Я бы поджег сейчас эту школу вместе с этим националистическим семенем. Как они подожгли и сожгли наших солдат. Вы меня склоняете к действию. А я по-другому не могу. Если враг не сдается, его надо уничтожить. Я, Паша ты мой, так живу всю жизнь. И поверь, врагам этим, ликвидированным этими вот руками, несть числа. И это не мои враги личные, а самые выдающиеся враги мирового коммунизма. Выдающиеся, чтобы ты знал. А здесь дети. И что делать? Это ты задумал этот чертов экзамен. Как заставить их показать свой почерк? Наши лучшие эксперты-графологи прибыли из Москвы. Ждут материала в сельсовете. И что мы покажем? Чистые листы, еб твою мать? – кагебешний кілер так вишкірив зуби, що навіть у відмороженого хрестолама затремтіло підборіддя з переляку.
Кортеж машин із секретарями обкому та райкому прибув під хату Харкавих, коли кандидат у члени ЦК КПРС, академік Академії наук СРСР уже був мертвецьки п’яний. Рапатий язик не слухався академіка. Він лежав на столі і ридав. Плакав, як дитина, але говорити не міг.
В Академії наук гарт щодо самовільного враження печінки сильнодіючою самогонкою значно слабший, ніж у райкомі комсомолу. Що й далося взнаки. Паша був як «стьоклишко», а москвич от зламався, діткнувшись спраглими устами до рідних пенатів.
– Що ж ти наробив, скотіна! – кинувся на Харкавого Тропченко. – Ти у мєня отвєтіш! Я тєбя із партії ісключу
