Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Урешті-решт, Філіп поїхав із Гейдельберга. Останні три місяці він думав лише про майбутнє, тож не сумував, покидаючи місто. Хлопець так і не зрозумів, що був там щасливим. Фройляйн Анна подарувала йому примірник «Der Trompeter von Säckingen»[88], а він віддячив їй томом Вільяма Морріса[89]. Вони обидва були мудрими людьми, тож ніколи так і не прочитали подарованих одне одному книжок.
32
Побачивши дядька і тітку, Філіп здивувався. Раніше він ніколи не помічав, що вони вже в поважному віці. Вікарій зустрів племінника зі звичною, але не ворожою байдужістю. Чоловік трохи погладшав, трохи полисів і трохи посивів. Філіп побачив, який він жалюгідний зі своїм невиразним і самозакоханим обличчям. Тітка Луїза обняла хлопця зі сльозами радості на щоках. Філіп розчулився і знітився, він і не підозрював, як сильно ця жінка любить його.
— Ох, Філіпе, час без тебе тягнувся так повільно, — плакала вона, погладжуючи племінникові руки і зазираючи йому в обличчя радісними очима.
— Ти так виріс. Тепер ти справжній чоловік.
Над верхньою губою у Філіпа з’явилися тоненькі вусики. Він придбав бритву і весь час із надзвичайною обачністю голив своє гладеньке підборіддя.
— Без тебе нам було так самотньо, — вела далі тітка Луїза, а потім сором’язливо додала тихеньким уривчастим голосом: — Ти радий повернутися додому, чи не так?
— Ще й як.
Вона була такою худенькою, що здавалася майже прозорою; руки, якими жінка обняла хлопця за шию, були тендітними, як кісточки курчати, а обличчя — ох! — вкрилося зморшками. Сиві кучері, які вона досі зачісувала за модою своєї юності, мали якийсь дивний і жалюгідний вигляд, а маленьке висохле тіло нагадувало осінній листочок — можна було відчути, як його ось-ось віднесе перший-ліпший різкий вітер. Філіп зрозумів, що дядько з тіткою вже прожили своє життя: це було двійко маленьких мовчазних людей, вони належали до минулого покоління й терпляче й тупо чекали на смерть; а він сам, бадьорий і юний, прагнув нових вражень та пригод і жахався, дивлячись на цей занепад. Ці двоє нічого не зробили, і після їхньої смерті здаватиметься, що їх узагалі ніколи не було. Філіп відчув щире співчуття до тітки Луїзи і раптом зрозумів, що любить її за те, що вона любить його.
Потім до кімнати увійшла міс Вілкінсон, котра спочатку трималася осторонь, аби Кері змогли привітатися з племінником.
— Це — міс Вілкінсон, Філіпе, — представила її місіс Кері.
— Блудний син повернувся, — сказала жінка, простягаючи руку. — Я принесла блудному синові троянду для петельки.
Із веселою усмішкою вона пришпилила до Філіпового пальта троянду, яку щойно зірвала в садку. Він почервонів і відчув себе дурником. Він знав, що міс Вілкінсон була донькою останнього священика, якому прислужував дядько Вільям, а доньок священиків він за своє життя побачив немало. Вони носили погано пошитий одяг і грубе взуття. Зазвичай доньки священиків убиралися лише в чорне, адже дитячі роки Філіп провів не в Східній Англії, а в Блекстейблі, де жінки з релігійних родин не полюбляли нічого кольорового; волосся вони зачісували абияк і різко пахнули накрохмаленою білизною. Жіноча грація вважалася серед них чимось непристойним, і всі вони мали однаковий вигляд, незалежно від віку. Їхня релігійність була агресивною, наче тісний зв’язок із церквою дозволяв поводитися з рештою людства дещо авторитарно.
Міс Вілкінсон була геть іншою. Вона одягла білу муслінову сукню з візерунком із невеличких веселих букетиків квітів, ажурні панчохи і гостроносі черевики на високих підборах. Оскільки Філіп був недосвідченим у таких справах, йому здавалося, що жінка вишукано вбрана, — він не помічав, що сукня дешева й надміру претензійна. Волосся міс Вілкінсон було зібране у вигадливу зачіску, а один акуратний кучерик лежав на чолі — чорний, як воронове крило, блискучий і міцний, здавалося, ніщо не зможе його розкуйовдити. Жінка мала великі чорні очі й трохи загнутий донизу носик; у профіль вона нагадувала хижого птаха, але в анфас її обличчя було привабливим. Міс Вілкінсон часто всміхалася, проте мусила зважати на свій великий рот і намагалася приховати крупні жовті зуби. Але найбільше Філіпа збило з пантелику те, що вона була щедро напудрена; хлопець дотримувався досить строгих поглядів щодо жіночої поведінки і гадав, що справжні леді ніколи не пудряться; однак міс Вілкінсон, безсумнівно, була леді, адже походила з родини священика, а священнослужителі завжди джентльмени.
Кері вирішив, що жінка йому абсолютно не подобається. Вона розмовляла з ледь помітним французьким акцентом, а хлопець не розумів, звідки той узявся, якщо його власниця народилася і виховувалася у самісінькому серці Англії. Її усмішка видавалася Філіпу вимушеною, а кокетливі манери дратували. Два чи три дні він поводився тихо й вороже, але міс Вілкінсон цього, схоже, не помічала. Вона залишалася страшенно привітною і зверталася майже виключно до нього. Йому навіть лестило, що жінка весь час цікавиться його розсудливою думкою. Вона вміла розсмішити, а Філіп не міг встояти перед людьми, які його веселили: сам він мав дар час від часу сказати щось дуже влучне і радів, знайшовши вдячного слухача. Ані вікарій, ані місіс Кері не мали почуття гумору й ніколи не сміялися над сказаним. Філіп потроху звикав до міс Вілкінсон, його сором’язливість минала, і жінка навіть почала подобатися хлопцеві; тепер її акцент здавався колоритним, а на вечірці в садку у лікаря вона була вбрана краще за всіх інших. Міс Вілкінсон одягла блакитну фулярдову сукню з великими білими горошинами, і Філіп розумів, чому вона стала такою сенсацією.
— Я впевнений, що у декого склалася про вас хибна думка, — сказав він жінці зі сміхом.
— Ціле життя мріяла, аби мене вважали розпусною дівкою, — озвалася міс Вілкінсон.
Одного
