Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик
— Брати про це знають?
— Лише ти, дядьку! Сподіваюся, що це залишиться між нами. Повір, я боюся не гніву того ж таки Шварна чи Воїшелка. Зовсім ні. Я не хочу, щоб про наміри Ногая дізналися в Сараї. Йому буде непереливки, а з ним і мені.
— А як бути з братами? Як ти збираєшся зібрати всі землі? Чи все-таки забрати?
Лев усміхнувся.
— Негоже нам, Романовичам, воювати один з одним на радість нашим ворогам, — відповів він. — Той же Болеслав, який не знає, що робити зі своєю жінкою, чудово знає, що зробить з нами.
— Та як же?..
— Пробач, дядьку, але ти не маєш внука. Шварно взагалі не має дітей. Кому Володимир і мій брат передадуть свої землі? А я вмію чекати!
«Це вірно», — подумав Василько. Що-що, а чекати слушного моменту старший син Данила вмів!
Ці думки не відпускали Василька навіть тоді, коли він разом з усіма родичами відстояв службу у головному храмі Володимира. Король знав, що це гріх, але повністю віддатися службі сьогодні, у Страсний тиждень, йому заважали думки. Почуте від Лева вивело його з рівноваги. Звичайно, він не міг не відзначити, що найстарший племінник намислив те, що робив свого часу його батько. Правда, беручи до уваги теперішні реалії, на Рим сподіватися не варто, та й не у Римі зараз перебуває вселенський єпископ! Але вийти з-під опіки монголів, використовуючи тих-таки монголів? На таке не міг наважитися навіть Данило. А йому не бракувало мудрості у таких справах!
А Лев слухав службу, спокійно стоячи поруч Воїшелка, неначе не він деякий час тому звинувачував литвина у намаганні повернутися до правління і, більше того, запросити на свої землі чужинців. Зрештою, нічого незвичайного у цьому не було: Воїшелк свого часу хрестив сина Лева, Юрія, і був тому кумом. А церква вчить прощати все. Можливо, це саме той випадок.
А далі сталося взагалі неймовірне! Воїшелк з Левом поїхали удвох до монастиря, що під Володимиром. Василько Романович, а з ним й інші зовсім перестали що-небудь розуміти. Цей вчинок Воїшелка (а виходило, що саме він і запросив Лева до себе) не сподобався Шварнові, і той відбув у Холм. Нічого не зрозумів Мстислав і поїхав до Луцька. Навіть син Василька Володимир покинув батька, пообіцявши повернутися на Великдень. А Василько, стомлений важким, але таким безрезультатним днем, приліг відпочити.
А серед ночі його розбудили...
Василько Романович сподівався побачити будь-кого, але не Лева. Перемиський князь чемно чекав у сусідній кімнаті, поки дядько одягнеться. Він підвівся, коли Василько з’явився у кімнаті.
— Я стара хвора людина, — майже жалісно мовив той. — Леве, невже не можна почекати до ранку? Що такого сталося, що ти перервав мій сон?
— Я вбив Воїшелка, — сказав Лев.
Сон неначе рукою зняло. Щоб не впасти від несподіванки, Василько схопився рукою за спинку крісла. Він одразу повірив у сказане племінником.
— Чому? — тільки й запитав.
— Я не хотів цього. Ми разом поїхали до нього в монастир. Признаюся: хотів ще раз поговорити з ним, щоб перестав приймати у себе різних князьків мазовецьких, а то правильно не зрозуміють, як от я. Воїшелк згодився, і ми усамітнилися у його келії.
— Далі?
— А далі було таке. Він звинуватив мене у намаганні прибрати всю литовську землю, відібравши її у свого брата, а його зятя Шварна. Я спробував переконати його, що це не так і що мене більше цікавлять руські, а не литовські землі. Не знаю, навіщо це йому було потрібно. Словом, я відштовхнув його від себе. Він упав, ударився головою об кут стола. Коли я підійшов до нього, Воїшелк уже був мертвий.
Василько запримітив, що Лев не виправдовується, а отже, говорить так, як було насправді. Лише після цього король сів у крісло. Йому не треба було пояснювати, що чекає на них усіх. Тої далеко не ідилії вже не буде. Незалежно від того, вбив Лев Воїшелка навмисно чи випадково, цього йому не пробачать литовські князі, а якщо не йому, то відбувати доведеться Шварнові.
— Ти розумієш, що ти накоїв? — запитав він.
— Та звідки я знав, що він настільки ослабить себе постом! — випалив Лев. — Звичайні люди...
— Воїшелк — монах! Був... І піст для нього — звичний стан. Леве, ти підставив усіх нас! Тебе звинуватять у тому, що ти вбив його з помсти за брата Романа; Шварна — у тому, що він не захотів повертати Литву синові Міндовга; мене... А мене у тому, що зібрав вас усіх і звів тебе й Воїшелка.
— Хто звинуватить?
— Та всі: той же Пржемисл чи хоча б Тройден. Адже саме він добиватиметься трону.
— Та біс із ним, з цим троном! Батько лише воював Литву, але ніколи не намагався прибрати її. Одні клопоти від цих литвинів! То нападуть на ятвягів, і допомагай їм, то ятвяги нападуть на них, тоді захищай їх, то тевтони згадають про них... Та мені наплювати, що подумають про мене! Звинуватять мене у помсті за Романа? Та й нехай! Помстився за смерть улюбленого брата? Дядьку, нам тепер треба триматися разом, як ніколи раніше!
— Важко буде переконати Шварна у тому, що це сталося не навмисне, — сказав, зітхнувши, Василько.
