Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Сказав і зник у тьмяному вестибюлі. До кінця дня баба курив цигарку за цигаркою, сидячи перед телевізором. Я не розумів, кому чи чому він кидає виклик. Мені? Лікарю Амані? Чи, може, Богові, в якого ніколи не вірив?

Якийсь час навіть рак не заважав бабі бувати на блошиному ринку. Щосуботи ми їздили на гаражні розпродажі: тато — водій, я — навігатор; а щонеділі виставляли товар на продаж. Мідні лампи. Бейсбольні рукавиці. Лижні куртки з поламаними замками-блискавками. Баба вітав знайомих з батьківщини, а я торгувався з покупцями за долар чи два. Так, ніби все це мало значення. Так, ніби день, коли я осиротію, не наближався до мене з кожним закриттям нашої ятки.

Інколи повз нас прогулювався генерал Тагері з дружиною. Як справжній дипломат, генерал вітав мене усмішкою та своїм звичним потиском двома руками. А от у поведінці ханум Тагері з’явилася незвична стриманість. Стриманість, яку порушували тільки її загадкові скрадливі усмішки та хитрі вибачливі погляди, що їх вона кидала в мій бік, коли генерал відволікався.

Я запам’ятав той період як час багатьох «уперше». Уперше я почув, як батько стогне у ванній. Уперше помітив кров на його подушці. За три з гаком роки роботи на заправці баба жодного разу не брав лікарняного. Ще одне «вперше».

Коли настала пора Геловіну, батько вже так стомлювався до суботнього пообіддя, що чекав за кермом, поки я вибирався торгуватися за непотріб.

Коли був День подяки, він стомлювався вже до обіду. Коли ж на газонах перед ґанками з’явилися санчата, а на ялинах — штучний сніг, баба взагалі залишився вдома, і я сам їздив туди-сюди півостровом у нашому «фольксвагені».

Афганські знайомі на блошиному ринку часом зауважували, що батько схуднув. Спершу то були компліменти. Люди навіть просили батька поділитися секретною дієтою. Проте розпитування та компліменти припинилися, тому що схуднення тривало: фунти все полишали тіло баби. Полишали й полишали. Батькові щоки запали. Скроні немов розтанули. Очі провалилися в очниці.

Однієї прохолодної неділі невдовзі після Нового року баба продавав абажур присадкуватому філіппінцю, а я тим часом копирсався у «фольксвагені», шукаючи ковдру, щоби вкрити батькові ноги.

— Гей, хлопче, йому потрібна допомога! — стривожено сказав філіппінець.

Я обернувся і побачив, що баба впав на землю. У нього смикалися руки й ноги.

— Комак! — скрикнув я. — Допоможіть!

Підбіг до батька. Довкола рота та на бороді в нього пінилася слина. Очі закотилися, було видно тільки білки.

До нас квапилися люди. Я чув, як хтось сказав «напад». Інший волав: «Викличте 911!». Чув, як хтось підбігає. Довкола збирався натовп, а небо над нами потемніло.

Баба почав харкати червоним. Кусав язик. Я став біля нього навколішки, стиснув за руки і повторював: «Я тут, баба, я тут, з тобою все буде гаразд, я тут, я поруч». Ніби я міг заспокоїти батькові конвульсії. Заговорити їх і відвернути від свого баби. Відчув на колінах щось мокре. Батьків сечовий міхур не витримав. Цссс, баба-джан, я тут. Твій син поруч.

Лікар, білобородий і абсолютно лисий, вивів мене з палати і сказав:

— Хочу, щоб ми разом подивилися КТ вашого батька.

Почепив плівки на коридорному негатоскопі та показав рак баби тим кінцем олівця, на якому була гумка, ніби коп, що показує родичам жертви знімки з пикою вбивці. Батьків мозок на тих зображеннях нагадував поперечний переріз великого волоського горіха, поцяткований сірими кулястими згустками.

— Як бачите, рак дав метастази, — повідомив лікар. — Вашому батькові потрібно вживати стероїди, щоб зменшити набряк мозку, а ще препарати для тамування нападів. І я рекомендую паліативне опромінення. Ви знаєте, що це таке?

Я сказав, що знаю. Бо вже добре розумівся на термінології хвороби.

— Гаразд, — промовив той. Перевірив пейджер. — Мушу йти, але можете скидати мені повідомлення, якщо виникнуть запитання.

— Дякую.

Ту ніч я просидів на стільці поруч з ліжком баби.

Наступного ранку коридор приймального відділення заполонили афганці. М’ясник із Ньюарка. Інженер, який допомагав бабі будувати сиротинець. Усі входили по черзі та притишено висловлювали батькові своє шанування. Бажали швидкого одужання. Баба був при тямі, хоч ошелешений і стомлений, але при тямі.

Трохи згодом завітав генерал Тагері з дружиною. А за ними — Сорая. Ми глянули одне на одного й одночасно відвели погляди.

— Як ви, друже мій? — запитав генерал, беручи бабу за руку.

Баба кивнув на катетер, що звисав з його передпліччя. Ледь усміхнувся. Генерал усміхнувся у відповідь.

— Дарма ви завдали собі клопоту. Та ще й усі, — прокректав баба.

— Та який там клопіт, — відказала ханум Тагері.

— Аж ніяк не клопіт. Нам важливо знати, чи потрібно вам щось, — сказав генерал Тагері. — Будь-що. Можете просити мене так, як попросили би брата.

Пригадую, колись баба сказав про пуштунів таке: «Ми буваємо твердолобими і, авжеж, надто гордими, проте у важку годину, повір мені, краще, щоби поруч був пуштун, а не будь-хто інший».

Батько похитав головою, не відриваючи її від подушки.

— Вже від того, що ви прийшли, мої очі просяяли.

Генерал усміхнувся і стиснув батькову руку.

— А ти як, Аміре-джан? Тобі щось потрібно?

Як він на мене дивився, яка доброта була в його очах...

— Ні, дякую, генерале-сагіб. Я... — клубок застряг у горлі, на очах виступили сльози. Я вилетів з палати.

Плакав у коридорі біля негатоскопа, на якому минулого вечора побачив обличчя вбивці.

Двері батькової палати відчинилися, і звідти вийшла Сорая. Стала поруч зі мною. Вона була в сірому трикотажному светрі та джинсах. Коси розпущені. Як же мені хотілося в її обійми.

— Аміре, мені так шкода, — промовила вона. — Ми всі розуміли, що щось не так, але навіть не уявляли наскільки.

Я витер очі рукавом.

— Він не хотів, щоб хтось знав.

— Тобі щось потрібно?

— Ні.

Я силкувався всміхнутися. Вона поклала свою руку на мою. Наш перший дотик. Я взяв її руку. Підніс до обличчя. До очей. Відпустив.

— Краще повертайся в палату. Бо твій батько вибіжить по мене.

Сорая всміхнулася і кивнула.

— Твоя правда.

Розвернулася і пішла.

— Сорає...

— Так?

— Я щасливий, що ти тут. Для мене це... так багато означає.

Бабу виписали через два дні. Покликали фахівця — радіаційного онколога, — щоб він умовив батька на променеву терапію. Баба