Рута - Санфіров
Дівчина спиною відчула, як люди, пропустивши камеру, знову зімкнули лаву. Судячи з сердитих облич натовпу та зацькованого вигляду офіцера, ситуація була серйозною. Єдиним, хто, здавалося, зберігав контроль над ситуацією, був високий Андрій, вона одразу пригадала і його ім’я. Він навіть трохи усміхнувся до неї — певно, теж упізнав.
— О! Старі знайомі! — Рута посміхнулася у відповідь і заговорила несподівано командним голосом. — Що тут у вас?
— Нічого, — запевнив Андрій і розвів руками, ніби підтверджуючи мирні наміри. — Погарячкували трохи, тепер все нормально.
Він озирнувся навкруги, щоб усі побачили посмішку та розведені руки. Литовці — не надто емоційні люди, крім того ще мить тому тут було гаряче, тому миролюбний жест залишився без оцінки натовпу. Рута розуміла людські настрої, тому порадила голосно:
— Йшли би ви краще додому. Бо люди в нас балтійського темпераменту — добрі та спокійні. Тому краще їх не дратувати.
Почувши це, натовп схвально загомонів:
— Точно!
— Додому йдіть!
— Додому!
— Ми вже зрозуміли, — запевнив Андрій, роззираючись все ще з усмішкою.
Офіцер з іншим солдатом стояли, потупивши очі, немовби бешкетники в кабінеті директора школи.
— Дайте їм дорогу! — сказав Андріас, який тонко відчув ситуацію.
— Дорогу! — відлунням повторили голоси, і люди почали розступатися, утворюючи своєрідний живий коридор.
Андрій побачив це і підштовхнув убік офіцера, закликаючи не зволікати. Той послухався і, так само не підводячи погляду, пішов у прохід. За ним посунув і другий солдат. Андрій ще раз роззирнувся навсібіч, демонструючи, що інцидент вичерпано, і Рута зробила крок до нього.
— Чекай. А твоє прізвище Литвин? — запитала вона.
— Литвин, — дещо здивовано відповів хлопець. — І що?
Тоді дівчина двома руками обійняла його за шию, стала навшпиньки і міцно поцілувала.
Люди навкруги зашуміли й почали аплодувати, а солдат, який ішов за офіцером, озирнувся і щось прошепотів крізь зчеплені зуби.
15
Майдан співав гімн. Так уже повелося — відзначаючи перемоги, починаючи віче, сумуючи або радіючи, та й просто щогодини на Майдані співали гімн. Будинок профспілок горів велетенським димним смолоскипом, на іншому боці Хрещатика палало наметове містечко, а поміж цих вогнів співали люди, розриваючи лютневу ніч своїми голосами та посилаючи у небо сигнал: українці знову є, і вони не здадуться. Кілька прожекторів з боку Інститутської намагалися прорізати стіну диму, щоб відкрити огляд для нападників, але їм не вдавалося сягнути далі дерев’яного хреста на пагорбі, і він стояв залитий сяйвом у щільному димному мороку, наче благословляючи захисників табору революції. Навпроти, у Михайлівському соборі, били дзвони, їхні удари закликали на допомогу і віддавалися луною десь у найбільших глибинах людської підсвідомості.
Андрій співав разом з усіма, не в змозі відірвати очей від цієї картини. Певно, саме так виглядав Київ під час нашестя орд Батия сімсот років тому. Минають роки, будуються міста, міліють річки і єдине, що лишається незмінним — це люди. Люди і вогонь навколо них.
Раптом у темряві, що згущалася одразу за багаттям, Андрій розрізнив знайомі постаті. Від барикади до нього чимчикував Семен, на плечі якого буквально висів поранений Борис. Андрій одразу кинувся назустріч і підхопив товариша з іншого боку. Той глухо застогнав.
— Що з ним?
— Під кулю потрапив, — обурено, неначе йшлося про погану поведінку сина-підлітка, відповів Семен.
— Як це?
Борис ступав на землю однією ногою, друга висіла нерухомо, і саме вона, вочевидь, викликала стогони у його грудях.
— Я... шину вийшов у вогонь... ну, щоб кинути, а тут щось в ногу... — він говорив нерозбірливо, як усі поранені.
Семен кивнув головою, показуючи на нерухому ногу товариша:
— Я джгутом перетягнув поки. Але це ненадовго. Треба у лікарню.
Андрій міцніше обхопив Бориса за тулуб, щоб тому легше було ступати.
— У лікарнях менти. Одразу закривають усіх поранених.
Семен роззирнувся дещо розгублено:
— А куди? Там куля, кров фонтаном.
— Бойова? — здивувався Андрій.
— Ну не гумова, сто процентів.
Звісно, після вбивств на Європейській три тижні тому дивуватися цьому не випадало, але одна річ — повідомлення в інтернеті, а інша — поранений товариш, якого ти несеш на собі.
— Давай у КМДА, — запропонував Андрій. — Там має бути медпункт.
Семен із сумнівом глянув на пораненого, потім провів очима вперед, вздовж Хрещатика, ніби оцінюючи відстань.
— Ти як, дійдеш? — запитав він.
— А куди діватися, — Борис навіть зобразив усмішку крізь стиснені зуби, і вона вийшла дещо зловісною.
— Донесемо, — запевнив Андрій.
— Ех ти, Махатма! Твою ж мать!
Навіть зараз, після того, що трапилося, Семен не міг зупинити стару суперечку.
Ось так утрьох на п’ятьох ногах вони й пошкандибали у тил, де в приміщенні мерії був останній не знищений ментами осередок революції і в ньому, безперечно, госпіталь — адже поранених більшало щохвилини.
Сивий лікар в окулярах схилився над Борисовою ногою, розпустив джгут, що перетягував стегно.
— Хто накладав? — запитав, не обертаючись.
— Я! — по-військовому чітко озвався Семен.
— Давно?
— Третя п’ятдесят, — доповів Семен.
Лікар озирнувся, в очах його читалася повага.
— Молодець. Тільки наступного разу треба папірця примотувати з часом, бо раптом з тобою щось... ну сам розумієш.
— Я знаю. Але де ж тут візьмеш папірця? — винувато усміхнувся Семен.
— На стіл! — командував лікар, і Семен з Борисом та молодою медсестричкою у марлевій пов’язці на обличчі підхопили пораненого та поклали на великий офісний стіл, який, певно, нещодавно слугував зовсім для інших потреб, а зараз був залитий сукровицею та спиртом для дезінфекції.
— Вільні, — скомандував лікар, певно, військовий.
А медсестричка додала:
— Дякуємо.
— Вам дякуємо, — промимрив Андрій, кидаючи підбадьорливий погляд на Бориса, який намагався влаштуватися на твердому ложі, не завдавши болю пораненій нозі.
Медсестричка схилилася над ним зі шприцом у руках.
Чоловіки вийшли у коридор та обережно прикрили двері за собою.
— А ти молодець, — зауважив Андрій і поплескав товариша по плечу. — В армії санінструктором був?
Той глянув дещо непевно.
— Та не
