Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук
Мовчазний малаєць доливав їм води. Пірнальники вже курили й голосно жартували, зручно розкинувшись у кріслах. Виглядали задоволеними, ніби очікувані підводні картини мали наповнити їх омріяним спокоєм. Один за одним вони перейшли до більярду і там за ними сумно спостерігав хлопчик. Нарешті він приєднався до них, а жінка замовила чаю. Кельнер зник, а вона пересіла на канапу, вкриту коричневою цератою, що виглядала як шкіра.
Жінка взяла зі столу мапу, цілком пристойно зроблений фольдер, надрукований на крейдяному папері, заповнений знімками з виглядом моря, пальм і пляжів згодиться їй до путівника. Тут ці світлини не справляли враження, були очевидними. Там, у холодній країні, здадуться, їм, напевне, квінтесенцією атавістичного раю. Впізнала схил із будиночками і ресторан.
Острів виглядав невеликим. Мав конічну форму, мабуть, це колись був вулкан, випірнув із моря і плював лавою, творячи довкола себе мілкі затоки й рифи. На мапі в Майковому фольдері його готель займав непропорційно багато місця, всупереч реальності. Овальна берегова лінія закінчувалася на сході великими щипцями затоки, які оберігали східну частину острова від несподіваних змін морського настрою. Було намальовано ще кілька будиночків, а біля них назва — було десь тут рибальське село, хоч у це важко було повірити. Червоною пунктирною лінією було позначено дорогу для прогулянок, яка охоплювала острів. Середина острова була зелена, вкрита рівним кольором, без жодної літери чи форми. Отже, острів був освоєний тільки на узбережжі.
Друга мала представляла невеликий архіпелаг — це було кільканадцять островів, переважно малих, скалистих і незаселених. Тільки два були цивілізовані (так сказав їм Майк: “зацивілізовані”) — острів Майка та другий, найбільший і найрозкішніший. Тепер, вночі, його було видно з місця, де сиділа жінка. Його творили вогні, одні — розташовані в геометричному порядку на фасадах двох сучасних велетенських готелів, інші — хаотично розкидані, блищали, переливалися; певно, це пристань.
За якийсь час з’явився власник, вже згаданий Майк, і безцеремонно сів біля неї на край канапи.
— На жаль, не маємо тут чаю. Ніхто не замовляв, тому я й не привозив із материка. Сезон невдовзі закінчується. Але можу подати каву. Завтра накажу привезти чаю. Прошу сказати, який пані любить, чорний чи зелений? Китайський чи індійський?
Сказала, що чорний китайський. Він усміхнувся і на мить замовк.
— Скільки років хлопчикові?
— Одинадцять.
— Виглядає, як дівчина. Довге волосся.
Запитала його про вогні, які, здавалося, пливли водою, далекі, ледь помітні.
— Це пароплав везе туристів на острів. Бачить, пані, ті готелі? Мають басейни й кондиціонери.
Сказав, що пароплав завертає туди щотри дні. Одних гостей залишає, інших забирає. Потім якнайповільніше пливе в бік Сингапуру, найдовшою дорогою. Тут справа в казино. Щоб був час натішитися забороненим задоволенням. У Сингапурі азартні розваги — заборонені.
Вночі вона майже не спала. Острів шумів. Згори долітало якесь плямкання, сумне голосіння нічних птахів. Засинала на кілька хвилин, а потім будив її несподіваний тупіт, шелестіння, гуркіт на даху будиночка. Щось затріщало біля вуха, ніби в її бік вистрелили з іграшкової рушниці. Перелякана сіла, а звук втік по стіні й завмер. Увімкнула світло й оглядала своє напівголе розігріте тіло з несподіваною огидою. Комахи, ящірки, скорпіони. Доторки їхніх швидких кінцівок. Беззахисність сонної людини, дитячий страх перед щипавкою у вусі.
Хлопчик спав у самих трусиках, розкритий — тонке простирадло здавалося тяжкою ковдрою. Його шкіра блищала, здавалося що парує. Дихання надавало ритму темряві, що заховалася по кутах від фальшивого світла невеликої лампи.
Жінка закурила, але повітря було занадто густе, щоб перемішувати його з димом. Не могла дихати. Краєм ока побачила якийсь рух на стіні, але поки повернула голову, нічого вже там не було. Нічого, а все ж на сітківці зберігся якийсь образ, нечіткий, розмитий. Невідомо що. Нічого.
Витягнула з наплічника першу ліпшу книжку, одну з кількох, які везла зі собою через півсвіту. Це була спокійна оповідь про північне місто, завжди вологе, дощове, холодне й вітряне. Вулиці в ньому виходили просто до каналів, які сполучали місто з морем, набережні скрипіли від покинутих самих на себе кранів, які стукали об блискучий, льодяний брук. Почала читати від середини, щоб зачепити за щось погляд, щоб зосередитися на чомусь іншому, не на ночі — цю повість вона вже знала. Читаючи, вона зрозуміла, що її не цікавить історія, про яку там розповідалося. Їй йшлося на добре відомих предметах, яких там було безліч — срібні ложечки, мідні крани, порцелянові філіжанки — тільки це змогло її потроху заспокоїти.
До неї прилинула зима з лагідними сутінками й водянистими світанками. Стукають каблучки о брук далекого північного міста, прокинулася згадка про жорсткий дотик вовняного пальта. Заснула, розкинувшись серед добре знаних речей, які несподівано виросли в ній, вибудовуючи в ажурному бунгало якийсь антисвіт, світ альтернативний, що нетвердо існує ліворуч, під сподом, під ногами, світ обернений. Не простягався у жодному напрямку, ні ліворуч, ні праворуч, ні на схід, ні на захід, а в глибину, під землю, а тому здавався темним, як царство Аїда, як засипані катакомби, холодні й вологі, збудовані з липких думок, із набридливих спогадів.
Велике рівнинне місто, блищить від замерзлої води, яка вкриває дахи і вулиці тонким глазур’ю. Запах каменю, цегли й автомобільних газів. Може, про нього сказати, що він штучний, синтетичний. Найвідчутніший цей запах увечері, так ніби опівдні ховається від світу в пивницях. З дерев опадає останнє листя, його золота розкіш одразу перетворюється на коричневе місиво, попри сонце, останній сонячний день перед зимою. Люди топчуть його, неуважні.
Має незрозуміле почуття дискомфорту — чи від замерзлих ніг у занадто легких черевиках, чи від зубного болю, чи нежиттю? Зі сонячного боку під’їжджає таксі, сідає в нього, і таксі рушає — мушля суне дном океану. Бачить на зупинках людей, що мружать очі від сонця, а воно, відбите від вітрин і автомобільних шибок, вибухає сліпучими тихими спалахами. Бачить ритмічний рух, потоки людей течуть під високим небом, яке обіцяє безмір часу для кожного.
Просить повернути через канал, в’їхати в обсаджену каштанами тінисту вулицю. І зупинитися, о, тут. “Я домовилася зустрітися з кимось на цьому місці,” — пояснює таксистові, а він слухняно зупиняється, безперечно,
