Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

— Певна річ, — сказав Дон Кіхот, — цьому високому зростові відповідають тисячі мільйонів чеснот, що прикрашають її душу. Але ти не можеш сперечатися в одному, Санчо. Коли ти підійшов до неї, хіба ти не відчув ніжного запаху пахощів і чогось такого гарного, чому я не можу добрати назви; якийсь аромат, наче в крамниці найкращого рукавичника?

— Все, що я можу сказати, — відповів Санчо, — так це те, що й справді я почув дух чогось чоловічого, мабуть, через те, що вона з важкої роботи засапалась і здорово спітніла.

— Нічого подібного, — сказав Дон Кіхот, — напевне у тебе був нежить або ти чув свій власний дух, бо я добре знаю, яким ароматом дихає ця троянда серед тернів, ця польова лілія, ця розчинена у воді амбра.

— Може бути, — відповів Санчо, — бо від мене часто-густо пахтить так само, як і від її милості Дульсінеї, але тут нема чогось дивного, бо всі чорти подібні один до одного.

— Ну, добре, а після того, як вона пересіяла пшеницю та відправила її до млина, що вона зробила, прочитавши мого листа?

— Листа, — відповів Санчо, — вона не читала, бо сказала, що не вміє ні читати, ні писати. Вона порвала його на шматочки, щоб ніхто на селі не прочитав та не взнав її секретів, і сказала, що з неї досить і того, що я переказав словами про кохання вашої милості і про надзвичайну покуту, яку ви на себе наклали. А наприкінці вона сказала, що цілує руки вашій милості та що воліла б краще бачити вас, ніж вам писати. Вона переказала, що благає вас і наказує негайно покинути ці місця, кинути ваші дурощі й зараз же їхати до Тобоса, якщо вам не завадить яка-небудь інша важливіша справа. Вона дуже хоче бачити вас і щиро сміялася, коли я сказав, що вас звуть Рицар Сумного Образу. Я питав, чи приходив до неї біскаєць; вона каже, що був, і що він — дуже добрий чолов’яга, а коли я спитав про галерників, вона сказала, що ще й досі нікого з них не бачила.

— Поки що все йде гаразд, — сказав Дон Кіхот. — А які коштовності подарувала вона тобі, прощаючись, на знак вдячності за вісті про мене, які ти приніс? Це старовинний звичай і дуже поширений між мандрівних рицарів та їхніх дам — дарувати зброєносцям, служкам і карликам якийсь щедрий дарунок за вісті, що вони привозять, та за виконане доручення.

— Це дуже може бути, і звичай цей, на мій погляд, дуже добрий. Та, мабуть, це було за стародавніх часів, бо тепер звичайно дають тільки шматок хліба та сиру, принаймні це дала мені сеньйора Дульсінея через паркан задвірка, коли я від’їздив від неї. Та й сир з усіх ознак був не сир, а бринза.

— Вона надзвичайно щедра, — відмовив Дон Кіхот. — І коли вона не дала тобі чогось золотого, то, певна річ, тільки тому, що в неї нічого не було напохваті; та, коли я побачусь із нею, ти будеш цілком задоволений.

У цю хвилину маесе Ніколас закричав, щоб вони почекали трохи, поки коні нап’ються води із струмка, який протікав тут. Дон Кіхот спинився, на превелике задоволення Санчо, який втомився вже стільки брехати й побоювався, що Дон Кіхот спіймає його на якомусь брехливому слові. Він хоч і знав, що Дульсінея була селянка з Тобоса, але за своє життя не бачив її у вічі. Карденіо тим часом перебрався в убрання, що було на Доротеї, коли вони знайшли її, і хоч воно було й не дуже гарне, а проте багато краще за його одіж. Коло струмка всі зійшли на землю і вгамували, хоч і не дуже, свій голод тією їжею, що священик узяв із корчми. Під час їхнього сніданку шляхом проходив хлопець, який, пильно придивившись до Дон Кіхота, кинувся перед ним навколішки і, обіймаючи йому ноги, ревно заплакав, приказуючи:

— Ох, мій сеньйоре. Хіба не впізнає мене ваша милість? Придивіться лишень краще, я той хлопець Андрес, що ви одв’язали від дуба, де я був прив’язаний.

Дон Кіхот упізнав хлопця і, взявши його за руку, повернувся до всіх та сказав:

— Ваші милості можуть наочно бачити, скільки важать для всього світу мандрівні рицарі, що знищують образи й несправедливості, які чинять злі та погані люди. Кілька днів тому, проїздивши гайком, я почув стогін і жалібні крики людини, яку хтось кривдить і яка потребує допомоги. З почуття обов’язку я одразу ж попрямував до місця, де, мені здавалося, кричав голос, і побачив там прив’язаного до дуба цього хлопця. Він був свідок мого оповідання і не дасть мені збрехати на жодному слові. Отже, кажу я, він був прив’язаний до дуба без сорочки, а коло нього стояв селянин, як я потім довідався — його хазяїн, і Лупцював його віжками. Коли я побачив це і спитав у селянина про причину такої жорстокої кари, він сказав мені, що б’є хлопця тому, що він його слуга і завинив перед ним більше з шахрайства, ніж із простоти. А хлопчик на це відповів: «Сеньйоре, він лупцює мене тільки за те, що я попросив у нього свою платню». Хазяїн почав і собі наводити всілякі резони та доводи, але я не слухав і не зважав на них. Нарешті, я звелів одв’язати хлопця і взяв із дядька присягу, що він забере його з собою і сплатить усе до останнього реала та ще й напахченими грішми. Хіба це все не правда, синку Андресе? Хіба ти не бачив, як владно я йому наказував і як принижено він обіцяв виконати все, що я наказував, велів і вимагав? Відповідай, не турбуйся й не бійся нічого. Розкажи, як це все сталося, щоб вони могли бачити й зрозуміти користь, яку дають світові мандрівні рицарі.

— Все, що каже ваша милість, — свята правда, — відповів хлопець, — тільки справа кінчилась якраз навпаки, а не так, як ви собі уявляєте.

— Як навпаки? — перепитав Дон Кіхот. — Хіба хазяїн не заплатив тобі зараз же?

— Він не тільки не заплатив, а як тільки ваша милість виїхали з гаю, і ми лишилися самі, він прив’язав мене до того дуба та вибив мене так, що я залишився оббілований. І за кожним ударом він приказував такі